Темпе не раз заходив до Ґерберта на такі розмови, що точилися довкола близької їм справи — ставлення до GODa. Цього разу він відвідав лікаря зі суто особистим, болючим питанням: Темпе не був схильний до звірянь навіть перед людиною, яка повернула йому життя — а може, саме перед нею, коли завдячував їй дуже багато. Як правило, в присутності Ґерберта він тримав язик за зубами — остерігався говорити відтоді, як довідався на «Евридіці» від Лауґера про таємницю обох лікарів: почуття провини, яке їх не полишало. Не розпач штовхнув Темпе на візит, а те, що це почуття спало невідомо звідки, зненацька, мовби хвороба, і він утратив певність, чи може й надалі виконувати свої обов’язки. Не мав права цього приховувати. Як дорого обійшлося йому це рішення, він зрозумів тільки тоді, коли відчинив двері: побачивши порожню каюту, відчув полегкість. Хоча корабель ішов без тяги й на його борту панувала невагомість, командир наказав усім приготуватися до можливого будь-якої хвилини гравітаційного стрибка, а особисті речі позамикати у стінних шафах. Незважаючи на це, він побачив у каюті страшний безлад: книжки, папери, стоси знімків були розкидані всупереч такій властивій Ґербертові акуратності, близькій до педантизму. Темпе побачив лікаря крізь вікно на всю стіну; стоячи навколішках у своєму саду за склом, Ґерберт накладав на кактуси пластикові ковпаки. Виходить, він із цього почав рекомендовану підготовку? Пролетівши коридором до оранжереї, Темпе буркнув щось на знак вітання. Лікар, не обертаючись, відчепив пояс, який притискав його коліна до землі — справжньої землі, — і так само, як гість, піднявся в повітря. На протилежному боці похилою сіткою вилися рослини з дрібними, пухнастими листочками. Темпе вже не раз хотів запитати, як називаються ці виткі рослини — він зовсім не знався на ботаніці, — але все якось забував. Лікар, нічого не кажучи, кинув лопатку, котру тримав у руці, так, що вона увігналася в газон, і скористався імпульсом, якого надав собі, щоби потягти за руку пілота. Обидва попливли в куток, де у ліщиновій гущавині, наче в альтанці, стояли плетені крісла з пристібними ременями.
Коли вони сіли й Темпе завагався, з чого почати, лікар сказав, що вже чекав на нього. Нічого дивного; «GOD дивиться на всіх».
Дані про душевний стан одержують не безпосередньо від машини, щоб уникнути синдрому Гікса — почуття цілковитої залежності від головного бортового комп’ютера. Це почуття може спричинити те, чому повинен запобігти психіатричний нагляд, а саме: манію переслідування та іншу параноїдну маячню. Окрім психоніків, ніхто не знає, якою мірою кожна людина «душевно прозора» для програми стеження під назвою духу Ескулапа в машині. Нема нічого простішого, ніж довідатися про це і пересвідчитись, однак установлено, що навіть психоніки погано сприймають такі одкровення, коли їм говорять про них самих, і тим гірше це впливає на мораль команди під час далеких польотів.
GOD, як усякий комп’ютер, не був запрограмований так, щоб у ньому міг з’явитися бодай слід якоїсь індивідуальності, від людини в ньому було не більше, ніж у термометрі, який міряє їй температуру, але визначення температури тіла не викликає таких захисних рефлексів, як вимірювання душевного стану. Ніщо нам таке не близьке і ми нічого так не намагаємося приховати від середовища, як найінтимніших почувань власного «я», поки раптом виявиться, що апарат, ще мертвіший за єгипетську мумію, вміє наскрізь просвітити це «я» з усіма його закамарками. Для дилетантів це схоже на читання думок. Про телепатію тут не може бути й мови — просто машина знає кожного довіреного її опіці краще, ніж він сам себе разом із двадцятьма психологами. Спираючись на здійснені перед стартом дослідження, вона створює собі параметричну систему, котра моделює душевну норму кожного члена команди й оперує нею як формулою розмірності; до того ж вона завдяки сенсорам своїх терміналей повсюдна на кораблі й, мабуть, найбільше довідується про своїх підопічних, коли вони сплять: за ритмом дихання, рухом очних яблук, ба навіть хімічним складом поту, бо кожен пітніє неповторним способом, і порівняно з ольфактометром комп’ютера навіть найкращий гончак нічого не вартий. Адже пес, окрім нюху, не має діагностичної виучки. І це так, бо комп’ютери вже вщент розбили лікарів, так само, як і шахістів, і ми використовуємо їх у ролі помічників, а не докторів медицини, бо люди викликають у людей довіри більше, ніж автомати. Одне слово, Ґерберт говорив без поспіху, розтираючи в пучках зірваний з ліщинової гілочки листок, GOD тактовно супроводжував його під час «прогулянок» і вбачив у них ознаки кризи.
— Якої ще кризи? — не стримався пілот.
— Так він називає сумніви в доцільності нашої сізіфової праці.
— Сумніви в тому, що у нас нема шансу на контакт?..
— Як психіатр GOD не цікавиться шансами контакту, тільки значенням, якого ми йому надаємо. За його висновком, ти вже сам не віриш ні в реальність своєї ідеї, тієї, з «казкою», ні в сенс порозуміння з Квінтою — навіть якби до цього справді дійшло. Що на це скажеш?
Пілота огорнула страшенна апатія.
— Він нас чує?
— Звичайно. Та ти не хвилюйся. Адже тобі й так було відоме все те, про що я розповів. Ні, стривай, поки що помовч. Ти знав і водночас не знав, бо не хотів цього знати. Це — типова реакція самозахисту. Ти, шановний, не виняток. Якось ти запитував мене, ще на «Евридіці», навіщо все це і чи не можна від цього відмовитися. Пригадуєш?
— Так.
— От бачиш. Я пояснив тобі, що, за статистикою, експедиції з постійним психічним контролем мають більше шансів на успіх, аніж ті, які такого контролю позбавлені. Я навіть показував тобі цю статистику. Аргумент незаперечний, отож ти вдався до єдиного виходу, до якого вдаються всі: спробував про це забути. А як з діагнозом? Він слушний?..
— Слушний, — відповів пілот й обома руками взявся за ремінь на грудях.
Ліщина тихенько шуміла над ними під лагідними повівами вітерцю. Штучного.
— Я не знаю, як він міг, але це не так важливо. Так, це правда. Я не пам’ятаю, відколи ношуся з цим... Я... не маю звички мислити словами. Слова для мене якісь... надто повільні... А орієнтуватись я повинен швидко... мабуть, це давня звичка, ще з часів до «Евридіки»... Але нічого не вдієш: якщо треба... Ми б’ємося головами об стіну. Може, проб’ємо її... А що з цього? Про що ми можемо з ними говорити? Що вони можуть нам сказати? Так, тепер я переконаний, що цей трюк із казкою спав мені на думку як виверт. Щоб затягти гру... Надії нема ніякої. Це радше втеча від реальності. Спроба піти вперед, стоячи на місці...
Він змовк, марно добираючи потрібні слова. Ліщина обвівала їх свіжістю. Пілот розтулив рота, але нічого не сказав.
— А якщо вони дадуть згоду на посадку одного розвідника, ти полетиш? — запитав після тривалої паузи лікар.
— Ну звичайно, — вихопилось у пілота, потім він із подивом додав: — А як же інакше?.. Адже заради цього ми й прибули сюди.
— То може бути пастка... — тихо сказав Ґерберт, немовби хотів приховати ці слова від повсюдного GODa.