Ель Салям це підтвердив.
— A GOD працює за програмою «СГ»? Гаразд. Тепер обговорімо питання про спускний апарат. Цим займуться колеги Ротмонт і Накамура. Але після вечері.
Ніхто не бачив старту спускних апаратів; запущені опівночі під контролем автоматів, вони полетіли до Квінти, а «Гермес» забезпечив їм тили й контролював прискорення аж до світанку: досягнення Сексти, до якої було 70 мільйонів кілометрів, потребувало майже вісімдесят годин льоту за гіперболічної швидкості. В електронних лабораторіях розпочалося виробництво досі не застосовуваних у розвідці диспертів — «дисперсійних диверсантів», яких називали ще бджолиними очима. Це були мільйонні рої мікроскопічних кристаликів; розсіяні в мільйоні кубічних миль вакууму біля Сексти, вони повинні були обернутися на зір «Гермеса». Розсіювані вслід за кораблем, вони творили його невидимі, далекозорі очі. На Землі ці кристалики служили апікографії; кожен кристалик, менший за піщинку, прозора голочка, був еквівалентом одного ommatidium[119] — палички бджолиного ока, розсіяного на тисячі миль. «Гермес» тягнув за собою цей видющий хвіст, щоби зайти за Сексту і з-за неї стежити за долею своїх комп’ютерних посланців. Водночас, подолавши певний відтинок орбіти, корабель викинув телевізійні зонди з віддачею, що супроводжувалася вибухом полум’я, — свої «офіційні очі», котрі могли, ба навіть більше — повинні були помітити квінтян. У стерновій рубці чергував Темпе. Гаррах застав його зі старою газетою в руках; газета викликала в нього справжню лють, і він не став приховувати цього від товариша. Газета походила з тих часів, коли на Землі точилися люті суперечки з приводу участі жінок в експедиції. Спершу він прочитав вступ, присвячений родинному життю, яке має знайти законне місце в експедиції, разом з образами. Їх кидали представниці за всіх часів кривдженої жіночої статі на адресу SETI, котру захопила чоловіча мафія. Ось чому Гаррах розлютився, аж ладен був пошматувати газету. Темпе, сміючись, притримав його за руку — що не кажи, це був раритет, варта поваги в сузір’ї Гарпії пам’ятка, котра невідомо як потрапила в Гаррахів багаж. У всякому разі він так стверджував. Темпе ж був іншої думки, але не висловлював її. Гаррахові з його бурхливим темпераментом такі статті були потрібні для того, щоби вергати в них громами. Ідіотизм, що проглядав з вимог цієї рівноправності, був настільки очевидний, що йому не варто було вділяти навіть крихти уваги. Жінки — отже, дружини, матері, отже, діти, ясла, дитячий садок — у той час, коли вони летіли із зарядженими сидераторами, на борту корабля за всієї своєї могуті вельми нікчемному порівняно з незнайомою цивілізацією, яка захопила їх викидуваною в космос упродовж століть сферомахією. Але ж цілі моря друкарської фарби було вилито з цього приводу. Так, мусульмани посилали на фронт дванадцятирічних хлопців, зате ж не дітей у колисках. Гаррах страшенно шкодував, що не може зараз тут, без свідків, виповісти авторці цієї маячні все, що він про неї думає, а Темпе знову сів до пульта керування й то звіряв на моніторах курс та контури серпа Сексти, що більшав на очах, то позирав на Гарраха, який усе ще вітійствував перед єдиним слухачем, і не перебивав його — не хотів підкладати дров у багаття, тим паче, що вони були тут не самі: GOD стежив за ними і в стерновій рубці. Темпе не розумівся на структурі комп’ютерів настільки, аби мати певність, що машина, хоча вона й кмітлива, розумна і пам’ятлива, позбавлена й крихти індивідуальності. Йому мало було запевнянь підручників і фахівців, він волів сам у цьому пересвідчитись, але не знав як. А крім того, його хвилювали серйозніші проблеми. Чи Накамура й справді співчував отцеві Араґо? Темпе всипало морозом на саму думку про те, що він теж міг би опинитись у шкурі папського делегата.
Тим часом Араґо, за дорученням командира, розмірковував з Ґербертом про те, чи можуть квінтяни розпізнати біологічні риси людей, оглядаючи спускні апарати, які вони збудували. Хоч їх було ретельно стерилізовано перед відправленням до планети, щоб на їхній поверхні не залишилося жодної клітинки епідермісу пальців, жодної бактерії, яких не може зовсім позбутися людський організм. Хоча це були автомати, збудовані без участі людей, а їхні енергетичні живильники й апаратура, здатна обмінюватись інформацією, відповідали земній техніці вісімдесятирічної давнини, Стірґард не збирався приймати на борт електронних посланців, коли вони повернуться. Він вважав це надто ризикованим. Адже вже перші старі продукти цієї цивілізації, спіймані «Гермесом», засвідчили дивовижну майстерність квінтян у галузі паразитарної інженерії. Отож спускні апарати, крім відомостей, настільки вагомих, наскільки й безневинних, могли принести їм загибель — у вигляді не мікробів, які їх негайно атакують, а вірусів чи ультравірусів з довгим періодом прихованої дії. Через те він запитав лікарів та Кірстінґа про надійні запобіжні засоби.
Буцімто нейтральна держава, яка висловила свою згоду на прийняття спускних апаратів, під час подальших переговорів попередила, що апарати не повинні підтримувати зв’язку з «Гермесом», бо така умова «сусідніх сторін». Ось чому планета, поглинувши своєю атмосферою обидва зонди, оточила себе посиленою шумовою оболонкою на всіх діапазонах хвиль. Якби земляни оснастили посланців лазерами, здатними пробити цю шумову оболонку, то порушили б згадану умову; вони зробили б це тим відвертіше, якби «Гермес» почав колоти моря хмар і хаос радіосигналів жалами лазерів.
Тож не залишалося нічого іншого, як стежити за Квінтою із-за Сексти хмарами голографічних очок. Операцію було синхронізовано так, щоб обидва апарати повільно спускалися небосхилом і опинилися над Квінтою, коли «Гермес» увійде в тінь Сексти. Усі зібралися в стерновій рубці й чекали критичної години. Планета заповнювала головний монітор від рами до рами, з добре видимими роями бойових супутників, які чорними цятками снували над її повитим білими хмарами диском. Щоби спостерігати входження обох ракет в атмосферу, до їхнього гіперголевого приводня домішали натрій і технецій; перший надавав їхньому реактивному полум’ю яскраво-жовтого блиску, другий вирізняв їх своєю спектральною смужкою — його бракувало у спектрі тутешнього Сонця й квінтянських орбітерів. Щойно вони пірнули у хмари, вогняні нитки, що утворювалися від їхнього тертя об повітря та віддачі гальмових пристроїв, почали розмазуватися: тоді мільярди очок, розвіяні непомітною гривою на мільйон миль за кільватером «Гермеса», сконцентрували увагу вздовж дотичної у точці запланованої висадки. І недарма: осідаючи на твердому ґрунті з інтервалом кілька секунд, обидва апарати повідомили про закінчення подорожі подвійним, заздалегідь змодульованим миттєвим спалахом натрію. Цим самим операція вступила у наступну фазу. Дно «Гермеса» розкрилося на два боки, наче величезні склепінчасті ворота, і підіймачі виштовхнули у вакуум із цього «Сезаму» величезний металевий циліндр, призначений для лабораторного карантину зондів. Гаррах, здавалося, був дуже задоволений. Оскільки інші схвалили тактику Стірґарда, усі працювали дружно, хоч і без ентузіазму: не було чого радіти. Зате перший пілот навіть не приховував злорадства з приводу того, що цій войовничій планетній бестії вони тепер скрутять в’язи. Він просто-таки не міг дочекатися повернення спускних апаратів, до того ж із найстрашнішою заразою, так наче задумом експедиції була жорстока конфронтація сил. Слухаючи його одкровення, несхильний до балачок Темпе думав про те, які саме психічні зміни Гарраха фіксує GOD, і просто-таки відчув сором за свого колегу, оскільки бували такі хвилини, коли він сам не зміг би сказати, що воліє: аби лютий гнів, який охопив увесь екіпаж, виявився безпідставним чи щоби квінтяни змусили їх, землян, прийняти найгірше з усіх можливих рішень. Так, він теж уже бачив у цій цивілізації ворога, жорстоке зло, яке самою своєю суттю виправдовує їхні дії. Ніщо вже не було повите таємницею. Солазер, вимкнений і замаскований, заряджався сонячною енергією не для посилання сигналів, а для лазерних ударів. Через 48 годин голографічна хмара повідомила, що посланці вертаються. Спускні апарати повинні були озватись в ультракороткій смузі поза орбітою, якою кружляли рештки Місяця: виразно почав сигналізувати тільки один. Другий передавав незрозумілу мішанину кодів. Стірґард розділив людей на три групи: пілотам доручив вивести імітованого «Гермеса» на траєкторію до перигелію, фізикам — прийняти спускні апарати у циліндричну камеру, віддалену на кілька десятків миль від «Гермеса», а лікарям та Кірстінґові — піддати їх біологічній аускультації, якщо друга група вважатиме це допустимим. Незважаючи на це, екіпаж добре орієнтувався у загальній ситуації. Стежачи за порожнім гігантом, який неквапливо вирушив у подорож, хоча на його корпусі ще іскрилися вогники автоматичних зварювальних апаратів, Гаррах і Темпе підтримували через інтерком постійний зв’язок з групою Накамури, яка очікувала на спускні апарати. Поласар не унеможливлював аварії в передавачі, що плів усілякі нісенітниці; Гаррах більше схилявся до думки, що це — робота квінтян. Він попросту хотів, щоби підступ квінтян виявився якомога швидше і щоб став їм лазерною кісткою у горлі. Темпе мовчав, розмірковуючи про те, чи така озлоблена людина ще може виконувати відповідальну функцію першого стернового. Видно, що могла, якщо GOD не доповів командирові про Гаррахів стан. А може, всі вже побожеволіли? Карантинний циліндр, увесь залитий світлом прожекторів, які кружляли довкола нього, прийняв у свою роззявлену пащу спускні апарати. На центральному вузлі контролю фізики після попереднього огляду не могли дійти спільної думки: жертвою випадкового пошкодження чи, навпаки, зумисного став один із них. Гарраха це дуже розгнівало, бо він добре знав: це робота квінтян! Та за годину з’ясувалося, що під час зіткнення з якимсь невеликим метеоритним осколком або уламком металу зонд утратив частину антени й носового випромінювача. Таке зіткнення було цілком можливе.
119
Структурна і функціональна одиниця фасеточного ока комах, ракоподібних і деяких багатоніжок (від д.-грец. ommatidion — «очка»).