— Ні. Помовч.
Стірґард тільки тепер помітив, що стоїть у білому сяйві Квінти, наче в ореолі. Не звертаючи на це уваги, він вимкнув зображення і хвилину мовчав, ніби обмірковував слова машини.
— Хтось хоче висловитися?
Накамура звів брови й мовив повільно, сповненим шанобливого співчуття тоном:
— Я схиляюся до першої гіпотези. Корабель мав утратити потужність, а люди — вийти з цієї атаки живими. Пораненими, але живими. Від трупів небагато довідаєшся.
— Хто іншої думки? — запитав командир.
Усі мовчали, вражені не так тим, що сталося й що вони тут почули, як виразом Стірґардового обличчя. Насилу розтуляючи рота, немовби його схопив правець, він сказав:
— Ну, голубчики, проповідники примирення і милосердя, озвіться, дайте нам і їм шанс порятунку. Переконайте мене, що ми повинні повернути назад і принести Землі скромну втіху: існують світи, ще гірші від нашого. А їх приректи на самознищення. На час цих переконувань я складаю із себе командирські обов’язки. Я — внук норвезького рибалки, простак, який перевершив СВОЇ можливості. Я вислухаю будь-які аргументи, а також образи, якщо хтось визнає їх доречними. Те, що тут почую, буде стерте з пам’яті GODa. Я слухаю.
— Це не вияв покори, це — глузування. Символічне складення із себе командирських обов’язків не може змінити ситуації, — Араґо, немовби бажаючи, щоб його було краще чути, ступнув крок уперед і обернувся до присутніх. — Та якщо кожен до кінця повинен чинити так, як йому підказує власне сумління, незалежно, це буде драма чи трагіфарс, бо він сам не поставив іще п’єси життя і не вивчив, як актор, роль, я заявляю: вбивством ми нікого й нічого не врятуємо. Під маскою «Гермеса» ховався підступ, а під маскою прагнення до контакту будь-якою ціною ховається не бажання пізнання, а мстивість. Хоч би що ти зробив — якщо не повернеш назад, — це буде фіаско.
— А хіба повернення — не фіаско?
— Ні, — відповів Араґо. — Ти, безперечно, знаєш, якого дошкульного удару можеш їм завдати. Але на цьому твоя певність вичерпується.
— Це правда. Ви закінчили, отче? Хто ще хоче сказати?
— Я, — озвався Гаррах. — Якщо ти захочеш повернути назад, командире, то я зроблю все можливе, аби цьому запобігти. Тільки закувавши мене в кайдани, ти завадиш мені в цьому. Знаю, за діагнозом GODa я вже ненормальний. Що ж, нехай. Але ненормальними стали тут усі без винятку. Ми зробили все, що було в наших силах, аби переконати їх: з нашого боку їм ніщо не загрожує; ми дозволили атакувати себе впродовж чотирьох місяців, уводити в оману, зваблювати, дурити, і якщо отець Араґо репрезентує тут Рим, то нехай він згадає, що сказав Спаситель Матвієві: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча»[124]. І що... та я вже й так надто розбазікався. Будемо голосувати?
— Ні. З моменту їхнього розчарування минуло вже п’ять годин, отже, ми не можемо більше зволікати. Ель Салям, доручаю тобі задіяти солазер.
— Без попередження?
— Після похорону воно вже ні до чого. Скільки тобі треба часу?
— Двічі по шістнадцять хвилин на пароль та відклик, плюс наведення. Ще через двадцять хвилин він зможе жалити.
— Нехай жалить.
— За програмою?
— Так, упродовж години.
— Накамуро, ти позичиш нам свої очі. Хто не хоче на це дивитися, може йти собі.
Добре захований у хмарах порошкового маскування, що сяяло завдяки спричиненому Дзетою випромінюванню, солазер відкрив вогонь о першій годині ночі, тобто з тригодинним запізненням, бо Стірґард зажадав ґрунтовної колімації, а цим самим — удару в кільце по дотичній там, де їм налаштували пастку. Через те довелося чекати, поки планета зробить повний оберт довкола своєї осі. Вісімнадцять тераджоулів вистрелили шпагою світла. Стрибок фотометрів підтвердив, що невидимий у порожньому просторі ніж сонячної фрези ковзнув збоку і, націлений у край кільця, зірвав його зовнішній пруг. Зображення, глухе та німе, хоча його могла б затулити долоня, показало всю силу, відібрану в Сонця, коли вона розрядилася в ударі твердішого за сталь світла об тисячомильне льодове кружало. Сам центр удару побачили спершу у вигляді блискучої вирви, з якої білими клубами бурхала хурделиця у мерехтінні дивовижних, вигнутих веселок. Льодове кільце кипіло й, випаровуючись, тієї ж миті замерзало та розсіювалося в чорному вакуумі поза горном, утворюючи вуаль, що довгими смугами тяглася за планетою. Вуаль заходила за диск, бо лазер жалив у напрямку, протилежному до обертів планети. Стірґард звелів ударити в блискучий диск кільця так, щоб вивести його з динамічної рівноваги. Сконденсованої у солазері сили вистачило на сім хвилин тераджоулевого різання.
— Достатньо, — заявив GOD.
І справді: зовнішнє кільце вже тріскалось, а у внутрішньому, відділеному від нього шестисотмильною щілиною, вирували турбуленції, викликані розцентруванням. Коли льодове поле, зметене в півморок, гривастими хмарами сягнуло за денну півкулю й зникло в тіні ночі, обрій Квінти заяснів, немовби за ним уставало інше, точнісінько таке саме Сонце в димучих стовпах веселок та кривавою зорею залило ще гладеньку опуклість похмурого моря. На цю страхітливу катастрофу просто приємно було дивитися. Світло, що било з розсіченого кільця, утворило в трильйонах льодових кристаликів космічний фейєрверк, який затуляв усі сузір’я зоряного тла. Від цього видовища аж дух забивало. Люди в операторській інстинктивно переводили погляд з горішнього локатора, в якому над самісіньким Сонцем ексцентрично тремтів лазерний алмаз, на головний екран, де неперервний безімпульсний потік сили обдирав материкове кружало від лускаючих шарів білосніжної криги.
Чи могли квінтяни сподіватися такого катаклізму? З планети він, мабуть, мав вигляд страхітливого, безперервного виверження високо у небі, але вони не бачили, мабуть, веселок, котрі блискавками шугали вгору, бо мільярди крижаних уламків уже ринули вниз. Льодові гори, які кипіли в гуркоті, падали там зі шматованих на клапті хмар, але це видовище було не для тих, хто гинув під громовим льодопадом.
Якою ж тонкою оболонкою оточувала планету атмосфера, видима з операторської! Страхітливі масштаби цієї астроінженерної ампутації могли без ризику для себе спостерігати тільки жителі субтропічних районів, перш ніж до них добігла хвиля напору, швидша за звук. Фотонний струг біля жерл солазера посувався міліметр за міліметром і, незважаючи на це, дробив сотні миль льодової поверхні. Тільки на самому півдні ще ніщо не свідчило про шал руйнування диска, який щохвилини втрачав сотні кубічних кілометрів трощеної криги. Тепер лазер проявив себе всередині хмари, виштовханої високо над атмосферу, — він пробив у глиб її вогняний колодязь. Спектрометри показували вже не киплячу пару, а іонізований вільний кисень та гідроксильні групи. Хвилини в стерновій рубці тяглись як вічність. Розгойдане, мовби пласка дзиґа, що розпадається на шматки, льодове кільце втрачало блиск, роз’їдене темними пробоями. Північна півкуля почала розбухати, немовби щось роздимало саму оболонку планети. Та це тільки хмари льодового осипу стрімко викидали в простір повітря, вогонь і сніг. А біля екватора лазерний промінь заходився довбати по дотичній грубуватий наріст виверження буром блакитно-білого жару, аж поки хмарний покрив Квінти обернувся на каламутно-перлисту рівнину на заході, тимчасом як схід аж до зірок палав розсипами викидів. Ніхто з астронавтів не озивався. Згадуючи згодом ці хвилини, вони зрозуміли, що були вже майже впевнені у контратаці: квінтяни принаймні спробують якось відбити цей удар, завданий у саме серце сферомахії, яку будували ціле століття; вони вже готуються вдарити у джерело, що спричинило катаклізм, видиме на тлі сонячного диска, бо в п’ять разів яскравіше за нього. Однак удару не було. Над планетою здіймався ширший за неї стовп біло-димчастої куряви, розпливався грибом; казково гарний, він розривав довкола себе веселки, а вістря ріжучого променя весь час пробивалося крізь туманні завали, як розпечена золота струна, напнута між Сонцем і планетою. Вона сама, здавалося, для самозахисту закривала помалу свій диск роздутими, високими, клубчасто-пір’їстими хмарами від цього такого неймовірно тонкого нищівного променя, який дробив рештки льодових брил, що тонули вже в атмосфері, й тільки у короткі миті серед розкидуваних ударами хмар зблискували уламки кільця, котре увесь час кружляло в агонії.