Стірґард наказав вимкнути солазер на шостій хвилині. Він хотів зберегти резерв потужності, який у ньому ще залишився. Солазер згас так само раптово, як спалахнув, й інфрачервоним променем повідомив, що полишає позицію. Викрити її було елементарно легко, навіть після погашення, за спектром Планка, типовим для твердих тіл з випромінюванням, спровокованим близькістю хромосфери. Через те насадки викинули з малих розсіювачів порошок, що горів на сонці, й під цим прикриттям солазер змінив позицію, складаючись, наче пружинисте віяло.
GOD працював з максимальним навантаженням, реєструючи ефект удару, долю незліченних супутників, які вдерлися з нижчих орбіт у розсіяну вибухами атмосферу й догоряли вогнистими параболами. При цьому він доповів, що копія «Гермеса» теж могла бути знищена магнетодинною атакою в концентрації полів, які дають більйони гаусів. GOD мав у резерві ще й четверту гіпотезу — кріотронні імплозійні бомби. Командир наказав визнати ці дані малопереконливими.
Корабель усе ще перебував на стаціонарній орбіті в тіні Сексти, коли Стірґард викликав Накамуру й Поласара, щоби вони негайно склали ультиматум. За передавач їм мали правити голографічні «очі», гинучи при випромінюванні непосильних для них сигналів, але справа варта була заходу.
Ультиматум звучав однозначно:
ВАШЕ КІЛЬЦЕ ЗНИЩЕНО У ВІДПОВІДЬ НА АТАКУ НАШОГО КОРАБЛЯ КРАПКА ДАЄМО ВАМ 48 ГОДИН ПЕРЕПОЧИНКУ КРАПКА ЯКЩО ВИ АТАКУЄТЕ НАС АБО НЕ ВІДПОВІСТЕ В ПЕРШІЙ ФАЗІ МИ ЗДМУХНЕМО ВАШУ АТМОСФЕРУ КРАПКА В ДРУГІЙ ФАЗІ ЗДІЙСНИМО ОПЕРАЦІЮ ПЛАНЕТОКЛАЗМУ КРАПКА ЯКЩО ПРИЙМЕТЕ НАШОГО ПОСЛАНЦЯ ЯКИЙ ВЕРНЕТЬСЯ НЕПОШКОДЖЕНИМ НА НАШ КОРАБЕЛЬ МИ ВІДМОВИМОСЯ ВІД ПЕРШОЇ І ДРУГОЇ ФАЗ КРАПКА КРАПКА КРАПКА КРАПКА
Японець запитав, чи командир і справді готовий здмухнути атмосферу. На кавітацію планети, додав він, у них нема достатньої потужності.
— Знаю. Атмосфери я не здмухуватиму. Розраховую на те, що вони повірять. Що ж до сидероклазму... хочу почути думку Поласара. За нездійсненою погрозою також повинна стояти реальна сила.
Поласар зволікав з відповіддю.
— Для сидераторів це було б небезпечне перевантаження. Щоправда, можна пробити мантію. Якщо ми пошкодимо базу континентальних плит, біосфера загине. Уціліють бактерії і водорості. Чи варто говорити далі?
— Мабуть, не варто.
Обидва визнали за необхідне визначити межі катастрофи, що було надзвичайно важко зробити. Дірки в шумовому захисті Квінти свідчили про виведення з ладу сотень передавальних станцій, але без спінографії не можна було встановити бодай приблизно ступеня знищення технічної інфраструктури на великому континенті. Ефекти катаклізму давалися вже взнаки південній півкулі та решті материків. Раптово посилилася сейсмічна діяльність: на морях хмар темніли плями — мабуть, усі вулкани вивергали магму й гази зі значною кількістю ціанідів. Маси криги, які досягли поверхні ґрунту й океанів, за оцінкою GODa, становили від трьох до чотирьох трильйонів тонн. Північна півкуля зазнала значно сильнішого руйнування, ніж південна, але рівень океану піднявся скрізь, і вода ринула вглиб континенту. GOD попередив, що не може визначити, скільки уламків кільця впало на планету в стані твердому, а скільки розтопилося, бо це залежало від не встановлених точно розмірів льодових брил. Якщо вони перевищували тисячі тонн, то втратили тільки частину маси у найгустіших шарах повітря. Однак він не спроможний був назвати точного дільника.
Гаррах чергував біля пульта керування і досі не брав участі у розмові в операторській над його головою, але він усе чув і несподівано попросив у командира слова.
— У чому річ? — розсердився Стірґард. — Тобі замало? Хочеш їм ще підсипати?
— Ні. Якщо все, про що говорив GOD, відповідає дійсності, то сорока восьми годин не вистачить, їм же треба хоч трохи оговтатися.
— Ти запізно приєднався до голубів, — невдоволено кинув Стірґард.
Однак фізики визнали, що пілот має слушність. Термін відповіді збільшили до вісімдесяти годин. Невдовзі після цього Гаррах залишився в операторській сам. Він перевів керма на автоматику, бо вже досхочу намилувався Квінтою, тим паче, що дим незліченних вулканічних викидів рудуватою запоною розтягувався по кипучій білині планети й вона потемніла, наче від згустків брудної крові. Але то була не кров. Він це знав, однак не хотів більше на це дивитися. За командою Стірґарда корабель почав обертатися на місці, як витягнена горизонтально стріла підіймального крана. Так виникло штучне тяжіння — завдяки відцентровій силі, яка найдужче відчувалася в стерновій рубці носової частини. У кают-компанії, куди спустився екіпаж, це обертання дало змогу сісти за столи без складної акробатики. Ефект зміщення осі обертання, типовий для гіроскопії, викликав у Гарраха нудоту, хоча він не раз плавав на Землі, й навіть бокова мертва хвиля не спричиняла в нього морської хвороби. Гаррах не міг усидіти на місці. Сталося те, чого він хотів. Добре все розваживши, Гаррах не відчував жодної відповідальності за катаклізм. Був певен, що все сталося б так само, якби він не лютував і не заходив у не вельми доречні суперечки з ні в чому не винним отцем Араґо. Ні, таки нічого не змінилося б, якби він робив свою справу мовчки. Гаррах підхопився із сидіння біля керма і, тільки-но почав випростувати ноги, ним закружляло по всій навігаторській. Інакше він не міг дати виходу своєму лютому гніву, який знову повернувся до нього і квапив не сидіти й, згорнувши руки, дивитися на кліматичне — якби тільки кліматичне! — божевілля ураженої тераджоулем планети. Якби він міг, то вимкнув би зображення, але це тут годі було зробити. Еліпсоїдний інтер’єр оперізувала галерея, яка відділяла верхній горизонт від нижнього. Заточуючись на широко розставлених ногах, наче моряк під час хитавиці, він метнувся нагору, щодуху оббіг усю галерею — хтось міг би подумати, що його охопило бажання тренуватись із бігу. На лонжеронах, які збігалися, мов спиці великого колеса, серед діагоналей, прикріплених до стелі, був операційний центр. Вісім глибоких крісел оточували терміналь, схожий на пласко зрізаний конус. На столику перед кожним кріслом пустотливо блимав зелений монітор. На дошці цього конуса-столу лежала покинута чернетка ультиматуму, накидана похилим, шпичастим Стірґардовим почерком. Зайшовши поміж крісла, Гаррах зробив те, у чому ніколи в світі не запідозрив би себе: перекинув аркуш чистим боком догори й роззирнувся, чи за ним хто не стежить. Однак тільки миготливі екрани видавали тут якийсь рух. Гаррах сів у крісло командира, глянув праворуч, а відтак ліворуч. Крізь клиноподібні нижні вікна в сріблясто-пластиковому обличкуванні лонжеронів видно було навігаторську, що теж блимала чергою різнобарвних вогників, і сяйво, яке весь час ішло з головного екрана, — тьмяне світло Квінти. Гаррах сперся ліктями на косий пульт і затулив обличчя руками. Якби він умів, якби міг, то, мабуть, заплакав би після цих нових Содома й Гоморри.
Квінтяни
Він здавався цілком спокійним і ні з ким не попрощався. Коли настав час старту, ніхто з товаришів не сів з ним у ліфт. У звичному білому скафандрі зі шоломом під пахвою він дивився, як миготять номери палуб. Двері розсунулись автоматично. Сріблясто-біла ракета, яка ще ні разу не прошивала атмосфери й жар іще не обпалив ні її носа, ні боків, у склепінчастому стартовому залі здавалася напрочуд маленькою. Він пішов до неї ажурною залізною плитою, що глухо відгукувалася на кожен його крок. Відчував, як зростає його вага — знак того, що «Гермес», не збільшуючи тяги, віддаляється кормою від планети, щоби надати йому належного поштовху під час старту. Він роззирнувся довкола. Високо, в точці перетину аркових балок, горіли яскраві люмінесцентні лампи. Він зупинився в їхньому безтіньовому світлі, щоб одягти шолом. Над ним відкрився люк кабіни. Клацнули затискачі скафандра, і він інстинктивно торкнувся широкого обрису нагруддя, вдихаючи кисень, бо був уже відрізаний од повітря, що заповнювало зал. Тиск трохи підскочив, але тут же сам собою вирівнявся. Підіймач, на який він ступив, рушив угору. Люк, хвилину тому ще темний, раптом заяснів ізсередини, рухливий східець торкнувся порога й завмер. Неквапливо переставляючи через поріг ноги у великих черевиках і сунучи рукою в еластичній рукавиці по трубці поручня, він нахилився й заповз досередини ногами вперед, обіруч узявся за скоби над перемичкою й м’яко опустився в глиб ракети. Люк зачинився. Долинув нарощуваний мелодійний свист — це газонепроникний ковпак, що висів досі над ракетою, опустився на неї, і гідравлічні поршні дотискали його до кріплення катапультової воронки, щоби під час старту ракети з корабля не вийшло повітря і щоб його не отруїло полум’я двигунів. Легко, наче в тренажері, він підняв гофровані шланги кондиціонування, вгвинтив їх у відповідні муфти скафандра, і багнетні защіпки відразу заскочили на доказ того, що різьба увійшла в різьбу. Він був уже з’єднаний з ракетою, її стінне оббиття почало розбухати, аж поки він повис в еластичних сповивачах, але тільки по пояс, щоби мати вільні руки. Місця було не більше, ніж у єгипетському саркофазі. Так, власне, не раз називали ці одномісні спускні апарати. Ручка автомата відліку була з правого боку. На рівні очей в обличчя йому крізь скло шолома світили таблички аналогових покажчиків і дигітальні запасні лічильники висоти, потужності, штучний горизонт, а посередині — чотирикутний монітор, іще сліпий. Коли він штовхнув важіль до межі, всі лампочки замиготіли йому з фамільярною привітністю, підтверджуючи готовність головного двигуна, вісьмох корекційних, чотирьох гальмових, кільчастого іоносферного парашута і великого аварійного теж (але екран блискавично згасаючими цятками запевняв його, що аварії не буде: він вимальовував ідеально точну криву польоту від «Гермеса» — зеленої зірочки — до опуклості планети). З незначним запізненням доповів про себе третій парашут, каскадний, який назвали «п’ятим колесом у возі». Він уже не раз переживав такі хвилини й любив їх. Покладався на ці миготливі, як прискорений пульс, зелені, жовтогарячі й блакитні вогники. Знав, що може загорітись і червоний, наче око, налите кров’ю страху, бо безаварійного устаткування нема, проте всі члени екіпажу доклали неабияких зусиль, щоби його ніщо не підвело. Автомат уже почав відлічувати від двохсот. Йому здавалося, ніби він чує у мембранах дихання людей, які зібралися в стерновій рубці, й на це живе тло стримуваних зітхань сиплються цифри, відлічувані байдужим механічним голосом у спадній послідовності. На цифрі «10» він відчув легке прискорення пульсу і звів під шоломом брови, немовби дорікав своєму не зовсім підвладному серцю. Щоправда, тахікардія, мабуть, нікого не обминала під час старту, навіть зовсім буденного, то що вже казати про теперішній. Він радів, що до нього ніхто не озивається, але коли пролунало сакраментальне «НУЛЬ» і він почув, як здригнулися злиті в одне ціле його тіло і снаряд, долинув слабкий голос когось із тих, хто, видно, стояв віддалік од мікрофонів: «Бог з тобою». Ці слова здивували його, хоча він і не міг з певністю сказати, що не чекав їх від цієї людини. Але на такі роздуми вже не було часу. Гідравлічна лапа виштовхнула снаряд делікатно й воднораз пружно, немовби сталева рука велетня пхала його крізь атлас циліндричним отвором до пускової установки. Він одірвався від борта, і, хоча не міг рухатись у балонній ізоляції, на дві чи три секунди, перше ніж запрацювали двигуни, його охопила невагомість. За мить у горішньому кутикові монітора він побачив корпус корабля, який швидко падав назад, але це могла бути ілюзія. Ракета називалася «Земля», бо він так хотів, і так його мали викликати на зв’язок. Вона виконала сальто, бліді цятки зірок полетіли навскоси через монітор, білим диском серед них пропливла і зникла Квінта. Підмітаючи півморок вихлопами вирівнювальних сопел, ракета лягла на курс: траєкторія реального польоту ідеально збіглася з тією, яку визначив комп’ютер. Час був уже озватися до «Гермеса», але він іще мовчав — немовби впивався на самоті польотом.