Золота іскра прокреслила вторгнення «Землі» в іоносферу. Блиск став сліпучим — отже, пілот гальмував реверсом тяги. Тінь ракети зникла, коли та пірнула у хмари. Через дванадцять хвилин цезієві годинники проектного часу і часу реального зійшли до одиниць, тоді спектограф, який стежив за реактивним вогнем спускного апарата, став матовим і після низки нулів кинув останнє класичне слово — BRENNSCHLUSS[128].
«Гермес» рухався високо над Квінтою, щоби пункт посадки був під ним точно в надирі[129]. Головний спостережний монітор заповнила непроникна запона хмар. За попередженням, господарі впорскували в оболонку хмар над цією територією металевий пил, утворюючи непробивний екран для радіолокації. Стірґард пристав зрештою на цю умову, зберігши за собою право «вжиття ризикованих заходів», якби до «Гермеса» не дійшов бодай один із лазерних спалахів, що їх Темпе мав посилати через кожні сто хвилин. Щоб усе-таки пілотові забезпечити сяку-таку видимість у кінцевій фазі посадки, фізики оснастили його ракету додатковою секцією, заповненою газоподібною сполукою срібла та вільними радикалами амонію під високим тиском. Коли снаряд вдерся у стратосферу й почав панахати її своєю вогняною гривою, яка лопотіла вздовж бортів аж до носа, цю кільчасту секцію, котру досі оточували муфти сопел, відпалили вибухові заряди. Відтак вона випередила саму ракету й, потрапивши у вогонь та плазму, розірвалася від високої температури. Різко розріджені гази закружляли, наче вихор, і громохкою ударною хвилею розхилили в низько навислих хмарах воронку з широкими рваними краями. Водночас рідинний кисень, гнаний замість гіпергола через сопла, загасив плазмову подушку, і перед ракетою, яка йшла на холодній тязі вниз, знову відкрилося поле зору. Крізь жаростійкі лінзи телевізорів показалася територія посадки під навально розсунутими хмарами. Він побачив сіру, трапецеїдну площину космодрому, яка на півночі впиралася в гористі схили, а з решти боків була облямована великою кількістю червоних іскор — вони тремтіли у вібруючому повітрі, наче пломінці свічок, які сильно коптять. Це з них били струмені металевого пилу. Викинуті радикали амонію та срібла зробили своє: рештки хмар над місцем посадки розрядилися такою зливою, що іскорки, які пурпурово коптіли, на кілька хвилин потемніли, але, не загашені, знову розгорілись у брудних клубах водяної пари. Дивлячись на південь крізь дими, що їх розганяв буйний циклон, Темпе помітив чорнувату забудову, схожу на розчавленого головонога або сепію з численними розбігами блискучих смуг — не трубопроводів і не шосе, бо вони були ввігнуті й із поперечними пругами. Асоціація з восьминогом виникла, напевне, через циклопове око, яке дивилося на нього гострим дзеркальним поглядом. Мабуть, це був величезний оптичний параболоїд, що стежив за зниженням ракети. У міру того, як Темпе спускався, зелень північних пагорбів за місцем посадки змінювала свій вигляд. Те, що з висоти здавалося крутим лісовим масивом із врізаною у нього чотирикутною бетонною плитою, втрачало вигляд бору. Не крони дерев зливалися в темно-зелену кучеряву площину, а сухі, мертві, кущисті згущення чи то химерних загороджень, чи величезних мотків якогось дроття або тросів. Темпе бачив витвори інженерії, мистецтво якої не знало земних канонів. Якби людям випало звести технічні споруди довкола космодрому в широкій улоговині між містом і схилами гір, вони подбали би про упорядкування території, котре поєднувало б їхню функціональність з естетикою геометричних форм. І вже напевно не пообсновували би лисі схили гущавиною дико розгалужених металевих наростів та вузлів, які не могли бути результатом саперних робіт, що маскували псевдорослинними сітками військові об’єкти, бо неприродність такого камуфляжу видавала сама себе. Коли Темпе холодною тягою садив ракету на сірий бетон, увесь схил зник під ворушкими хмарами, мов колюча ящерина шкіра, поцяткована ґудзями коростявого висипу. Перше ніж він глянув на забудову півдня — цю сепію, що вже випливла за горизонт і дивилася на нього дзеркальним оком у чорному обводі, — він змушений був узятися за кермо. Перевантаження спало з чотирьох до двох, стиснений кисень крижаним кипнем бризнув із сопел, членисті лапи розчепірилися під кормою, і, коли вдарились об твердий ґрунт, двигун останній раз вивергнув полум’я та змовк.
Трьохсоттонна ракета виконала на шасі кілька сповільнених присідань і завмерла остаточно. Відчуваючи всіма нутрощами приплив сили тяжіння, зовсім іншого, ніж при гальмуванні, під сичання амортизаторів, яке дедалі слабшало, він розстебнув ремені, випустив повітря із захисного шару скафандра і став на рівні ноги. Лямки із застібками зсунулися йому з пліч та з грудей. Аналізатор показував, що в повітрі нема отруйних газів, тиск становив тисячу сто мілібар, але Темпе повинен був вийти у шоломі, отож переставив кисневу муфту на особистий балон. Після вимкнення телевізорів у кабіні спалахнули вогні. Він кинув погляд на привезений товар — обабіч сидіння стояли важкі контейнери на коліщатах, щоб їх можна було котити. Гаррах старанно вивів на них величезну одиницю і двійку, щоби він, чого доброго, не переплутав їх. Гаррах, напевне, йому заздрив, але нічим цього не виказував. Він був добрий товариш, і пілот пошкодував, що його зараз нема поруч. Можливо, вдвох вони легше впоралися б із дорученим завданням.
Задовго до польоту, коли ніщо, крім слів Лауґера на «Евридіці», не зміцнювало його в переконанні, що він «побачить квінтян», Темпе впав у депресію, яку помітив GOD, але після розмови з лікарем діагноз машини було відкинуто. Його гнітило не те, що контакт із квінтянами він визнавав безглуздим у самому принципі, а те, що вони, земляни, вступили у боротьбу за контакт, удавшись до насильства як найвищого козиря. Він ні з ким не ділився цією думкою, бо над усе хотів побачити квінтян, тож як міг би сам, попри всі застереження й сумніви, проґавити такий шанс? Араґо засудив такі контакти ще до того, як пролунав сигнал «демонстрації сили», лицемірство називав лицемірством, повторював, що вони підступно вступають із квінтянами в торги й так рішуче вимагають порозуміння з ними, що зрештою забувають про нього, затуляючись масками та хитрощами. Можливо, так вони наражають себе на меншу небезпеку, але дедалі більше віддаляються од справжньої перспективи контакту з Невідомим Розумом. Вони викривали його викрути, піддавали осудові кожну відмову, і це робило мету експедиції тим менше досяжною, чим жорстокіших ударів завдавали для досягнення тієї мети. Темпе ввімкнув відкривач люка, але змушений був зачекати на результати автоматичних аналізів. Коли комп’ютер нарешті опрацював дані про хімічний склад ґрунту, силу вітру й радіоактивність середовища (практично вона дорівнювала нулеві), всі ті лихі думки, які він досі тамував у голові, раптом звітріли, витіснені наступним кроком програми. Накамура поділяв думки ченця, але не ставав на його позицію, бо вона була рівнозначна відступові. Темпе також визнавав, що отець Араґо має слушність, але це не мусило бути гальмом для подальших дій. Якщо Квінта — пекло, то він ладен спуститись у нього, аби побачити квінтян.
Але допоки нічого не свідчило про те, що йому тут приготували пекельну зустріч. Вітер дев’ять метрів за секунду, видимість під хмарами добра, ніде ніякої отрути, мін, зарядів під прозондованою за допомогою ультраакустики підстилкою місця посадки. Розлігся свист — це зовнішній тиск урівноважився з кабінним, над люком загорілися три зелені лампочки, важкий диск зробив півоберта й відскочив угору. До кабіни долинув гуркіт трапа, що спускався, і тріск, з яким його ніжки вперлися навскоси у бетон. Темпе визирнув назовні. Крізь скло шолома у вічі вдарило ясне світло дня. З висоти чотириповерхового будинку він побачив величезну рівнину космодрому під знову спохмурнілим небом, пагорб на півночі щез у тумані, вдалині з довгої шереги низьких отворів колодязів підіймалися руді й червонясті дими, а на їхньому тлі за милю звідси стриміла велетенська вежа, нахилена ще дужче, ніж вежа в Пізі. То був «Гермес», який самотньо застиг серед цієї пустки. І ніде ані душі.
129
Уявна точка перетину прямовисної лінії або нормалі до поверхні земного еліпсоїда з небесною сферою, точка небесної сфери, протилежна зеніту.