Матеріалом творення природи тут є ті самі хімічні елементи, що й на Землі. Але на Землі вони потрапили, так би мовити, в рабство до біологічної еволюції, щоб дивувати людину довершеністю заплутаних зв’язків, які поєднуються в організми й цілі ієрархії видів. Саме тому вважалося, що висока складність притаманна не кожній матерії, а лише живій, бо неорганічний хаос не може створити нічого, крім сліпих вулканічних корчів, які вивергають потоки лави та сірчаний попіл.
Колись кратер Роембдена тріснув з північного сходу. Згодом у цю тріщину вповз льодовик із замерзлого газу. Ще через мільйон років льодовик щез, залишивши на поораній поверхні мінеральні осади, якими захоплювалися кристалографи та інші науковці. Тут і справді було на що подивитися. Пілот Анґус, тепер уже водій велетохода, побачив оточену далекими горами положисту рівнину. То було химерне видовище. Над усім простором немов розкрилися шлюзи неземних музеїв та мінералогічних колекцій, звідусюди каскадом сипалися кістяки, рештки давно відмерлих потвор, неймовірних, фантастичних. Уламки істот, яким чомусь не довелося взяти участі в життєвих круговертях. Анґус бачив велетенські ребра закам’янілих павуків, які судомно здавлювали в обіймах криваво поцяцьковані химерні жертви, бачив щелепи, що самі в себе вп’ялися кришталевими іклами; тут і там валялися хребці, наче їх розгубили велетенські динозаври. З високої кабіни Діґлатора було чудово видно шаленство природи. Мешканці Роембдена називали ці місця кладовищем — краєвид і справді нагадував предковічне бойовище, цвинтар неймовірно збільшених струхлявілих кістяків. Анґус бачив ніби одшліфовані сталево-сірі черепи гігантських почвар. На них навіть видніли іржавіючі рештки сухожиль, а поруч — розіп’яті шкури з райдужною шерстю, яку лагідно розчісував вітер, укладаючи її мерехтливими хвилями. Ген удалині він помітив зчеплені в смертельному двобої кістяки членистоногих істот — завбільшки як багатоповерхові будинки. Від гранчастих дзеркальних брил відгалужувалися такі ж сліпучі мінливі роги, скрізь лежали безладно розкидані гомілкові кістки і брудно-білі черепи. Анґус усе це бачив, але знав, що то лише ілюзія, омана враженого божевільною дійсністю зору. Коли б він добре понишпорив у пам’яті, то пригадав би, з яких саме хімічних сполук у природі утворювалися саме такі форми, що тепер, поплямовані гематитами, здавалися закривавленими кістками, або інші, котрі набагато перевершивши скромні земні азбести, утворили райдужний пух найніжнішого руна. Однак проаналізувати й оцінити усе побачене за звичними мірками було неможливо. І саме через те, що тут нічого ніколи нікому не служило, що тут не працювала безжальна гільйотина еволюції, яка ампутує в кожної дички те, що не сприяє розвиткові, завдяки тому, що природа, не приборкана ні народженим нею самою життям, ані нею ж запрограмованою смертю, могла робити те, що хотіла, вона показувала властиву їй марнотратність, бездумне гайнування, одвічне творення — без мети, потреби й сенсу. І ця правда, що поволі проникала у свідомість спостерігача, була незмірно більшим потрясінням, аніж враження від навколишнього краєвиду. Анґусу все побачене нагадувало космічний паноптикум трупної мімікрії, ніби тут, під оцим грозовим небосхилом, і справді було зібрано рештки невідомих істот. Тож треба було поставити з голови на ноги природне і здатне йти тільки в одному напрямку мислення: все це схоже на кістки, ребра, черепи та ікла не тому, що колись служило життю — адже життя тут ніколи не існувало, — а кістяки земних істот, їхня шерсть, хітинові панцирі комах і мушлі молюсків через те відзначаються такою архітектонікою, симетрією, грацією, що природа вміє створити це також там, де ні життя, ні властивої йому доцільності ніколи не було й не буде.
Занурившись у транс філософських роздумів, молодий пілот аж стрепенувся, коли пригадав, як він сюди потрапив, у що вплутався та яке має завдання. А залізний великохід, слухняно помноживши на тисячу разів вагання свого водія, здригнувся, зойкнув трансмісіями й затремтів усією масою. Анґус умить отямився та відчув сором. Зосередившись, він пішов далі. Спершу відчував спротив, коли величезні, мов парові молоти, ноги Діґлатора трощили фальшиві скелети, одначе спроби лавірувати між ними виявились і складними, й марними. Анґус лише одного разу завагався: коли дорогу йому перегородило особливо велике нагромадження уламків. Шукав обходу тільки тоді, коли блукати серед цих завалів і пробитися крізь них не міг навіть його покірний велетень. Зрештою враження, ніби він топчеться по кістках і розчавлює гори черепів, оребрення крил та роги, що відколюються від лобних кісток, поступово зникало. Іноді Анґусові здавалося, ніби він іде по рештках велетенських монстрів, гібридів, що виникли внаслідок схрещення життя з мертвотністю, сенсу — з безглуздям. Тоді виникало відчуття, наче він трощить іридієвими черевиками велетохода неймовірні розсипи коштовного й напівкоштовного каміння, яке частково вкрилося полудою взаємопроникнень і метаморфізмів. Оскільки ж із висоти своєї кабіни йому доводилося пильнувати, куди й під яким кутом ставити вежу ноги, цей перший етап переходу був сповільнений і тривав аж годину. Зате дав змогу все детально розгледіти, й тепер його розбирав сміх, коли пригадував, яких зусиль докладали земні художники, намагаючись вийти за межі людської, тобто наділеної сенсом фантазії. Як ті бідолахи борсались у вузьких коридорах своєї уяви і як недалеко відходили од банальності! Як сушили собі голови, коли тут на кожному акрі буяла така шалена оригінальність, котрої годі шукати й на тисячах картин, народжених у муках творчості. Проте нема в світі таких дивовиж, до яких би людина не призвичаїлася. Тож невдовзі Анґус простував кладовищами халкоцитів, спінелей, аметистів, плагіоклазів, точніше їхніх далеких неземних родичів так, ніби ступав по звичайній щебінці. Він був змушений перетворювати їх на скляний пил, хоч інколи було шкода руйнувати особливо прекрасні витвори віковічної праці природи.
Однак усі вони повростали одне в одне й переплелися такими несходимими хащами, аж врешті Анґуса почало хвилювати лиш одне дивне відчуття: що ця місцевість нагадує сон, асоціюється з краєм міражів, безумством пронизливої краси. Із губ злітали слова про те, що спляча природа випаровує ці прекрасні чудиська, ці розбурхані марення просто так, ні для чого, аби лишень надати їм чіткої форми. І саме так, як уві сні, все бачене видавалося водночас і зовсім чужим, і цілком своїм, викликало нескінченні асоціації, що вперто вислизали зі свідомості, наче були страшною нісенітницею. Але в цій нісенітниці ховався глибокий, ілюзорно-роздвоєний тонкий зміст, бо на цій планеті все одвічно і з дивовижною розміреністю ніби тільки починалось, але ніколи не могло наблизитися до кінця, завершитися, наважитися на фінал — тобто виконати своє призначення.
Такі думки викликав навколишній краєвид, і Анґус був приголомшений усім побаченим та власними рефлексіями, бо філософські роздуми були йому зовсім не властиві. Сонце вже висіло за спиною, й тепер тінь велетохода бігла поперед нього. Анґуса охопило дивне відчуття, бо в рухах цієї неоковирної тіні, що темніла далеко попереду, проявлялась і машинна, і водночас людська природа, — то був силует безголового робота, який хитався, мов корабель на хвилях, і при цьому відтворював лише йому, Анґусові, притаманні рухи, однак робив це перебільшено й карикатурно. Подібне Анґус уже переживав, проте майже двогодинний перехід розбурхав та окрилив його уяву. Він не шкодував за тим, що, трохи відхилившись на захід, утратив зв’язок з мешканцями Роембдена. Вийти з радіотіні мав на тридцятій милі. Отже, вже зовсім скоро. Та цієї миті Анґус хотів лишитися на самоті, щоб не чути стереотипних запитань і не давати трафаретних відповідей.
На обрії з’явились темні силуети. Спершу він навіть не міг зрозуміти, гори це чи шапки хмар. Анґус Парвіс простував до Ґрааля і, незважаючи на буяння фантазії, жодного разу не пов’язав своє ім’я з Персівалем, — людині так само важко вийти за межі власної ідентичності, як і вилізти з власної шкіри, та ще й ототожнити себе з героєм міфу. Анґус уже не звертав уваги на химерний пейзаж, тим більше, що навколишні декорації планетарного анатомічного театру мінералів поблякли. Байдужим поглядом він обвів мерехтливе каміння, яке ніби навмисне чиясь невидима рука підсунула йому під носа. Вирішивши, він заборонив собі думати про того, хто змусив його зважитися на такий крок. Це було неважко. Астронавти звикають довго залишатися наодинці з собою. Гойдався разом із Діґлатором — крокуючи, велет мусив перехилятися з боку на бік, — але це відчуття було Анґусові добре знайоме. Крокомір показував майже тридцять миль на годину. Жахливі картини, що нагадували смертельні танці гадів і земноводних, поступилися місцем лагідним скельним пагорбам, укритим вулканічним туфом, дрібнішим та легшим за пісок. Анґус міг збільшити швидкість, але тоді зросла б загроза всіляких несподіванок. Попереду на нього чекав багатогодинний марш, і дорога дедалі важчала. Зазубрені контури на обрії вже не маскувалися під хмари. Анґус наближався до них, а незграбна тінь велетохода стрибала попереду. При його величезній масі механічні ноги дорівнювали третині довжини корпуса, і коли доводилося збільшувати швидкість, тобто подовжити крок, велет мусив по черзі викидати вперед кожну кінцівку разом зі стегном. Це робилося завдяки перснеподібній основі кріплення ніг — своєрідному шасі, що виконувало роль стегон. То був величезний ковзкий диск, який тримав корпус. Отож, рухаючись, велетохід починав не тільки похитуватися, а й підстрибувати, заточуватись, і краєвид хитався перед очима водія, немов п’яний. До бігу такі важкі машини були непридатні. В умовах Титана для них важким вважався навіть стрибок з висоти двох метрів. На менших планетах і на земному Місяці вони пересувалися легше. Проте конструктори цих машин не дбали про велику швидкість. Велетоходи призначалися не для переходів, а для виконання важких робіт. Вміння пересуватися було додатковою властивістю цих працьовитих гігантів і робило їх самодостатніми.