Майже годину Анґус переживав найрізноманітніші відчуття: то йому здавалося, що він застряг у скляному хаосі, то вирішував, що азимут накреслено просто геніально, а іноді, коли наближався до чергового нагромадження кам’яних брил, які ледве трималися на стрімких схилах, він був певен — найлегший подув вітру може викликати гуркітливу лавину. Та критичної миті, коли вже здавалося, ніби виходу нема, помічав зручний прохід — і не доводилося ні лавірувати, ні задкувати, вибираючись з глухого кута. Щоправда, невдовзі Анґус визнав, що найкращим водієм на Титані була б косоока людина, адже тут доводилось озирати з висоти місцевість і водночас пильно стежити за миготливим покажчиком напрямку, що тремтів, наче стрілка звичайного компаса, на тлі напівпрозорої карти. Однак досі все в нього якось виходило, й навіть непогано, бо він покладався і на власні очі, і на компас. Відрізаний од усього світу шумом силових агрегатів та резонансовим дзижчанням (воно не припинялося впродовж усього цього важкого переходу), Анґус усе-таки бачив світ Титана крізь сонцезахисні шиби свого скляного приміщення. Хоч би куди він повертав голову, а робив це щоразу, коли була змога, — Анґус бачив над хвилями туману гірські хребти, із силуетами давно погаслих вулканів. Ідучи шерехатою кригою, він помічав плями глибоко вмерзлих у неї вулканічних бомб і ще якісь таємничі тіні, схожі на морських зірок чи спрутів, нерухомих, наче комахи в бурштині.
Потім місцевість змінилася — вона лишалася такою ж грізною, але виглядала інакше. Здавалося, планета пережила період бомбардувань і вибухів, які сліпими виверженнями базальту здибились у височінь, щоби застигнути дико й мертво. Анґус увійшов до вулканічної ущелини. Далекі стіни кратера видавалися звідси чимось неймовірним, про що годі було розповісти мовою землянина, сина ідилічнішої планети. Але це надавало динамічності мертвому заціпенінню сейсмічних викидів, розмах яких був зумовлений тяжінням не більшим, ніж на Марсі. Загубленій у цьому лабіринті людині навіть крокуючий Діґлатор перестав здаватися велетнем. Він здрібнів поряд із цими застиглими масивами лави. Колись космічний холод скував їх серед кілометрових вогнеспадів, а поки вони остигали, стікаючи у провалля, розтягнув їх у гігантські прямовисні бурульки — циклопічні колонади. Серед такого пейзажу Діґлатор здавався мікроскопічною комашкою, котра повзе попід склепінням будівлі, яку спорудили, а потім з величною недбалістю покинули справжні гіганти — мешканці цієї планети. Якби густий сироп стікав з якоїсь поверхні й застигав сталактитовими бурульками, то саме так зі щілини в підлозі дивилася б на нього мураха. Однак справжні пропорції були ще разючіші. У цій дикості, в цьому царстві хаосу, чужому людським очам, на думку не спадало жодного порівняння із земними горами. Тут проявлялася жорстока краса пустелі, виверженої з планетних глибин і перетвореної чужим Сонцем з розпеченої лави на камінь. Чужим, бо Сонце тут було не полум’яним диском, як на Місяці чи на Землі, а холодним блискучим цвяхом, вбитим у рудий небосхил. Воно давало мало світла і ще менше тепла. За стінами велетохода було мінус 90 градусів — температура напрочуд лагідна для цієї пори року. На виході з ущелини Анґус побачив заграву — вона підіймалася щоразу вище, аж поки огорнула чверть небокраю, і він не відразу зрозумів, що це не схід Сонця й не промінь селектора, а володар Титана, оточений численними кільцями, жовтий, наче мед, Сатурн.
Кабіна різко нахилилася, мотор пронизливо зойкнув — і гіроскопи зреагували на це швидше, ніж водій, нагадавши йому, що тепер не час на астрономічні чи навіть філософські роздуми. Зніяковівши, він опустив очі, та несподівано усвідомив увесь комізм свого становища. Висячи у збруї, ворушив ногами, мов дитина, що колишеться у гойдалці, але при цьому відчував кожен громовий крок Діґлатора. Дно ущелини дедалі стрімкішало. І хоча він скоротив крок, машинний відділ сповнився надсадним виттям турбін. Велетохід опинився у глибокій тіні, Анґус ще не встиг увімкнути прожекторів і ледве не врізався у виступ скелі, більшої за Діґлатор. Підкоряючись першому закону Ньютона, маса машини за інерцією все ще тягла Діґлатор по прямій, хоча Анґусові доводилося робити поворот. Це призвело до крайнього перевантаження двигунів. Усі покажчики, які досі випромінювали спокійне зелене світло, нараз спалахнули пурпуром. Турбіни розпачливо завили, витискаючи із себе все, на що були здатні. Генератор тахометра головного гіроскопа заблимав, вказуючи на те, що запобіжники от-от перегорять. Сидячи у кабіні загрозливо нахиленого Діґлатора, Анґус Парвіс обливався холодним потом, уявляючи, як безглуздо розтрощить довірену йому машину. На щастя, лише лівий ліктьовий ковпак зачепився за скелю, скреготнувши, мов корабель, що сів на рифи. З-під сталі бризнуло скалками й снопами викресаних іскор, заклубочився дим, але велетохід, здригаючись, повернув собі рівновагу.
Пілот стріпнув головою, радий, що в ущелині втратив зв’язок із Ґоссе, бо самодіючий передавач показав би на моніторі всю його пригоду. Вийшовши з глибокої тіні, Анґус подвоїв увагу. Йому було соромно — він не впорався з простою і старою як світ ситуацією. Будь-який машиніст знає з власного досвіду, що зрушити з місця сам лише тепловоз і зрушити його тоді, коли до нього причеплено вервечку вагонів, — це абсолютно різні речі. Висячи у збруї, Анґус імітував маршовий крок, і велет знову був напрочуд слухняним. Пілот бачив крізь вікно, як слабкий порух його руки тієї ж миті стає змахом кліщуватої лапи, а коли він робить крок, баштоподібна нога зблискує диском коліна, висуваючись уперед.
Анґус відійшов од космодрому вже на п’ятдесят вісім миль. Завдяки фотографіям, що зробив супутник, і з карти, виконаної у масштабі 1:800 (вивчав їх напередодні ввечері), він знав, що дорога до Ґрааля поділяється на три основні частини. Перша охоплювала так зване «кладовище» й вулканічну ущелину, яку він уже проминув. Другу щойно побачив — то була вирва в масиві застиглої лави, пробита серією термоядерних вибухів. Цей найбільший масив застиглих вивержень орландського вулкана не можна було подолати інакше — стіни тут були абсолютно прямовисні. Ядерні вибухи в’їлись у сейсмічний бар’єр, що доти затуляв прохід, і розрізали його навпіл так, як розігрітий ніж розтинає масло. На карті, що світилася перед Анґусом у кабіні, це міжгір’я було обмальоване знаками оклику; вони нагадували, що тут у жодному разі не можна виходити з машини.