...Сучасна війна, схоже на те, втратила всяку дотичність із грою. Держави із щонайвищими культурними претензіями перестають поважати норми міжнародного права, безсоромно проголошуючи, що pacta non suntservanda (“договори не належить виконувати”). Чинячи так, вони порушують правила гри, що лежать в основі будь-якої системи міжнародного права. Оце настільки їхня, як ми щойно казали, гра у війну заради престижу не є щира гра, оскільки вона, так би мовити, розігрує ігрове поняття війни фальшивої. В сьогочасній політиці, що засновується на крайній підготовленості, коли не на справжньому готуванню до війни, навряд чи можна розпізнати бодай якісь натяки на давні ігрові стосунки. Кодекс честі зневажено, правила гри відкинуто вбік, міжнародне право потоптано.
...Зостається фактом, що політика і війна глибоко закорінені в первісному грунті культури, що розігрується у змаганні та як змагання. Тільки через етос, який підноситься над протиставленням друг – ворог і визнає мету, вищу за егоїстичні інтереси індивіда, групи чи нації, політичне суспільство спроможеться вийти за рамки війни як гри й досягти істинної серйозності.
Отож обхідним шляхом ми вийшли до такого висновку: справжня культура не може існувати, коли в ній відсутній певний ігровий складник, оскільки культура передбачає самообмеження і самовладання, здатність не плутати своїх власних тенденцій із якоюсь остаточною, найвищою метою, а усвідомлювати необхідність триматися в певних, добровільно прийнятих рамках. Культура, так би мовити, завжди прагне бути розігруванню відповідно до певних правил, а справжня культура вимагатиме справжньої гри. Чесна гра є не що інше, як сумлінність виражена в ігрових термінах.
Гейзінга Йоган Природа і значення гри як явище культури. Гра й змагання як чинники формування культури. Ігровий елемент сучасної культури //
Швейцер, Альберт
(1875 – 1965)
Німецький філософ, теолог, теоретик філософії культури. Соціально – філософські погляди Швейцера характеризуються поєднанням теїстичного світогляду з натуралістичним розумінням сутності і призначення людського життя. За Швейцером , людина освоює світ не на основі його пізнання, а завдяки переживанню світу, трагічного за своєю суттю. Головна мета філософії – позбавити людину цього страждання, вказати шлях та засоби, які це забезпечують. Благоговіння перед життям – визначальний принцип філософії життя Швейцера.
Швейцер наголошував на неподільному зв”язку розвитку духовного світу особистості і еволюції культури. Культура, за Швейцером, втілення гуманістичної сутності людини.
КУЛЬУТРА І ЕТИКА.
Ми живемо в умовах, що характеризуються занепадом культури. І не війна створила цю ситуацію - вона сама є лише її прояв. Усе, що було духовного в житті суспільства, втілилося у факти, які тепер у свою чергу знову впливають на духовний початок.
Ми зійшли зі стовпової дороги розвитку культури, тому що нам не властиво замислюватися над долями того, що прийнято називати культурою.
На стику сторіч під всілякими назвами вийшов у світло цілий ряд творів про нашу культуру. Автори їх не намагалися з'ясувати стан нашого духовного життя, а цікавилися винятково тим, як вона складалася історично. На рельєфній карті культури вони зафіксували дійсні й уявні шляхи, які, перетинаючи гори й доли історичного ландшафту, привели нас із епохи Ренесансу в XX століття. Восторжествував історичний підхід авторів. Навчені ними маси відчували задоволення, сприймаючи свою культуру як органічний продукт настільки багатьох діючих протягом сторіч духовних і соціальних сил. Ніхто, однак, не забажав за потрібне встановити компоненти нашого духовного життя. Ніхто не перевірив, наскільки шляхетні ідеї, що рухають нею, і наскільки вона здатна сприяти справжньому прогресу.
У результаті ми переступили поріг сторіччя з непохитними фантастичними уявленнями про самих себе. Те, що в ті часи писалося про нашу культуру, зміцнювало нашу наївну віру в її цінність. На того, хто виражав сумнів, дивилися з подивом. Дехто, уже наполовину збившись зі шляху, знову повернувся на стовпову дорогу, злякавшись тропи, що веде убік; інші продовжували йти по ній, але мовчачи. Уявлення, у владі яких вони перебували, прирекли їх на замкнутість.
Але зараз уже для всіх очевидно, що самознищення культури йде на повний хід. Навіть те, що ще вціліло від неї, ненадійно. Воно ще створює враження чогось міцного, тому що не відчуло руйнівного тиску ззовні, жертвою якого вже впало все інше. Як, однак, могло трапитися, що джерела культуротворящої енергії висохли?
Просвітництво й раціоналізм висунули засновані на розумі етичні ідеали, що стосувалися еволюції індивіда до справжнього людства, його положення в суспільстві, матеріальних і духовних завдань самого суспільства, відносини народів один до одного і їхнього підйому в складі зцементованого вищими духовними цілями людства. Ці засновані на розумі етичні ідеали, захопивши філософію й суспільну думку, почали зіштовхуватися з дійсністю й перетворювати умови життя суспільства. Протягом трьох або чотирьох поколінь як у поглядах на культуру, так і в рівні розвитку її був досягнутий такий прогрес, що створилася повна видимість остаточного тріумфу культури й неухильного її процвітання.
Однак до середини XIX сторіччя це зіткнення заснованих на розумі етичних ідеалів з дійсністю поступово пішло на спад. Протягом наступних десятиліть воно продовжувало усе більше й більше затихати. Без боротьби й без шуму культура поступово занепала. Її ідеї відстали від часу; здавалося, вони занадто знесиліли, щоб іти з ним у ногу. Чому ж це відбулося?
Вирішальним фактором з'явилася неспроможність філософії. В XVIII і на початку XIX сторіччя філософія формувала й направляла суспільну думку. У полі її зору були питання, що поставали перед людьми й епохою, і вона всіляко спонукала до глибоких роздумів про культуру. Для філософії того часу було характерно елементарне філософствування про людину, суспільство, народ, людство й культуру, що природним шляхомпороджувало живу, захоплюючу суспільну думку популярну філософію й стимулювало культуротворчий ентузіазм.
Під будинок, що похитнувся, Кант спробував підвести новий фундамент: він поставив перед собою ціль перетворити світогляд раціоналізму (нічого не міняючи в його духовній сутності) відповідно до вимог більше поглибленої теорії пізнання. Шиллер, Ґете й інші корифеї духу цього часу, прибігаючи то до доброзичливого, то до їдкої критики, показали, що раціоналізм є скоріше популярною філософією, чим філософією у власному розумінні цього слова. Але вони були не в змозі звести на місці зруйнованого ними щось нове, здатне з тією же силою підтримувати в суспільній думці ідеї культури.
Бездомними і жалюгідними бродять із тих пір по світу етичні ідеали раціоналізму, на яких ґрунтується культура. Ніхто не намагався більше створити всеосяжний світогляд, здатний обґрунтувати їх. І взагалі вже не з'являлося жодного всеосяжного світогляду, для якого були б характерні внутрішня стрункість і цілісність. Століття філософського догматизму минуло. Істиною стала вважатися лише наука, що описує дійсність.
Всеосяжні світогляди виступали тепер уже не як яскраві сонячні світила, а лише як кометний туман гіпотез.
При такому складі мислення елементарне зіткнення розумних етичних ідеалів з дійсністю було вже неможливо в колишньому вигляді. Бракувало необхідної для цього безпосередності мислення. Відповідно пішла на спад і енергія переконань, що становлять фундамент культури. У підсумку виправдане насильство над людськими переконаннями й умовами життя, без якого неможливе реформаторство в області культури, виявилося скомпрометованим, тому що було пов'язане з невиправданим насиллям всієї дійсності. Така трагічна сутність психологічного процесу, що намітився із середини XIX століття в нашім духовному житті. З раціоналізмом було покінчено... а заодно було покінчено й з його дітищем - оптимістичним і етичним основним переконанням щодо призначення світу, людства, суспільства й людини. Але оскільки це переконання по інерції все ще продовжувало впливати, ніхто не віддавав собі звіту в катастрофі, що почалася.