8.3. Пізнання як духовна діяльність. Наукове пізнання
8.3.1. Про пізнаванність світу. Види пізнавальної діяльності
Зі змістовного боку свідомість можна представити як знання, а процес набування знань є пізнанням. Розділ філософії, що досліджує пізнавальне відношення людини до світу, умови, види і форми пізнання прийнято називати гносеологією (від грець. γνώσις - пізнання + λόγος, - вчення). Основні підходи до висвітлення пізнавального процесу визначаються направленістю відповідей на деякі фундаментальні питання:
1. Чи здатні ми пізнати світ, тобто чи спроможні ми адекватно відтворити реальний світ у нашій свідомості?
2. Що лежить у основі пізнання, або інакше, що є спонукальною причиною пізнання?
3. Який характер має пізнавальний процес?
Розглянемо у такій послідовності варіанти відповідей на ці питання.
На перше питання більшість філософів відповідали ствердно, тобто вважали, що людина здатна пізнати світ, її знання можуть правильно відтворити світ навколишніх речей і процесів. Проте були й такі, що віднайшли аргументи, які дали їм змогу поставити під сумнів людську самовпевненість відносно пізнаваності світу. Так, Д. Юм вважав, що ніякими доказами не можна довести, чим викликаються сприйняття у нашому розумі: може статися так, що й існуючими поза нами предметами, а може й власною енергією нашого розуму, або ще якоюсь причиною. Так зване пізнання стосується тільки дослідження відносин між нашими враженнями і за їх межі ми ніяк не можемо вискочити. Покладаючись на свій інстинкт, людина просто вірить у реальність зовнішнього світу і керується цією вірою в своїй життєдіяльності. Тому, що саме ми пізнаємо (зовнішній світ чи свої, невідомо чим викликані, враження) - з’ясувати не можна.
Як відомо, І. Кант дотримувався тієї думки, що речі даються людині тільки в почуттях. Завдяки апріорним формам чуттєвості і розсудку людина конструює собі світ з почуттєвого матеріалу, але нашому розуму не дано пізнати деякі суттєві сторони речей через природну обмеженість того ж таки розуму. Речі приховують від нас свою сутність, залишаються немов «речами самими по собі». «...Які речі самі по собі (безвідносно до уявлень, через котрі вони впливають на нас), - писав І. Кант, - це цілком знаходиться за межами нашого пізнання»[518]. І все ж юмівський скептицизм і кантівський агностицизм надовго загострили гносеологічні проблеми, поставили питання про межі людського пізнання, до того ж Кант, як і вся німецька філософія після нього, підкреслив активність суб’єкта пізнання.
Як уже йшлося, все ж таки більшість філософів була впевнена у спроможності людини розкривати через пізнання таємниці світу. У той же час треба було аргументовано відреагувати на сумніви скептично налаштованих мислителів. Досить сильний аргумент висунув у 1845 р. К. Маркс, хоч уперше він був опублікований лише у 1888 р. Маркс писав: «Питання про те, чи властива людському мисленню предметна істинність, - то зовсім не питання теорії, а практичне питання. На практиці повинна доводити людина істинність, тобто дійсність і могутність, поцейбічність свого мислення. Суперечка про дійсність чи недійсність мислення, яке ізолюється від практики, є суто схоластичним питанням»[519]. Маркс слушно звернув увагу на те, що в межах самої гносеології і виключно її засобами не можна остаточно спростувати аргументи агностицизму і довести пізнаваність світу. Кінцевим аргументом на користь позитивної відповіді може бути тільки практичне переконання в відповідності наших знань дійсності.
518
Кант И. Критика чистого разума. // Кант И. Собрание сочинений в восьми томах. Т. 3. – М.: ЧОРО, 1994. – С. 195.
519
Маркс К. Тезисы о Фейербахе // Маркс К, Энгельс Ф. Избранные сочинения. В 9-ти томах. Т. 2. – М., 1985. – С. 1.