За одним з них, наукове знання - це знання, на основі якого можна перетворювати природу, світ. У такому разі наука виникла була б близько 10 тисяч років тому, в часи «неолітичної революції», в період переходу від економіки, заснованої на присвоюванні готових продуктів природи, до економіки, що виробляє продукти (землеробство, скотарство), оскільки тут вже необхідні були елементи наукових знань. Але цьому є заперечення, яке полягає в тім, що ремісництвом і сільськогосподарським виробництвом можна займатись і на основі буденного, стихійно складеного знання.
За другим варіантом, наукове знання, на відміну від буденного, - теоретичне. Останнє значить, що це є знання систематизоване (у ньому одне положення пов’язане з іншим) і логічно обґрунтоване, доведене, в ньому судження спираються не на авторитет, традицію, а на логічний висновок. Така форма знання вперше виникла у Греції античної доби, і це є перш за все математика, становленню якої посприяла філософія, котра теж була формою раціонального, упорядкованого знання. Якщо погодитись з таким варіантом, то синонімом науки стосовно античності буде математика. А філософія? Була вона в цьому смислі наукою, чи ні? Виходячи з визначення науковості, математика і філософія будуть двома варіантами науки для часів античності. Однак, якщо глянути на відношення античної математики й філософії до дійсності, то філософія була ближчою до життя. Знавець історії науки російсько-французький філософ Олександр Койре (1892-1964) так писав про хід античного мислення з приводу математики: «Повсякденна дійсність, в якій ми живемо й діємо, не є ані математичною, ані такою, що математизується. Це сфера рухливого, неточного, де панують «більш-менш», «майже», «близько того» і «приблизно»... Звідси випливає, що бажання застосувати математику до вивчення природи є помилковим і суперечить здоровому глузду. У природі немає ні кіл, ні еліпсів чи прямих ліній»[523].
За третім варіантом, наукове знання є не просто теоретичне, а й таке, яке математизовано й спирається, що головне, на експеримент. У такому разі наука в сучасному смислі виникає не раніше XVII ст. і її батьком вважається Галілео Галілей.
За четвертим варіантом, наука виникає в середині XIX ст. У даному випадку як головна ознака науки береться не специфіка наукового знання, а зміни в організації діяльності вчених: наука стає професією (за заняття нею отримують заробітну плату, організується підготовка наукових кадрів у вищих навчальних закладах) і безпосередньою виробничою силою.
З чотирьох наведених варіантів відповідей щодо сутності і часу виникнення науки третій варіант найбільш поширений і прийнятний. У сучасному наукознавстві наука розуміється в єдності двох характеристик: як систематизоване, теоретичне знання, що розвивається; і як певний вид інтелектуальної діяльності, орієнтованої на здобуття нових знань. Вироблені наукою теоретичні знання стають основою будь-якої іншої людської діяльності.
3. Релігійне пізнання. У суспільній свідомості склався стійкий стереотип протиставляти релігію й науку та вважати, що опорою релігії є віра, а наука ґрунтується на знанні. Популярно і в жартівливому вигляді це протиставлення А. П. Чехов виразив так у одному з своїх записників: «Коли хочеться пити, здається, що вип'єш ціле море - це віра; а коли почнеш пити, то вип'єш всього зо дві склянки - це наука»[524]. Однак чи можна настільки однозначно стверджувати відмінність релігії й науки за принципом «або віра, або знання»? Якщо так ставиться питання, то релігії взагалі слід відмовити у її приналежності до системи людських знань, а говорити про якесь там особливе релігійне пізнання і не приходиться. Поглянемо наскільки таке міркування є правильним.
Релігійний світогляд склався раніше за філософський, і тим більше є давнішим за наукове пізнання. Релігія й сьогодні надзвичайно поширена в світі і всі прогнози давніх і недавніх політиків від атеїзму щодо скорого подолання релігійно забарвленої свідомості, схоже, були абсолютно примарними. Тому, виходячи з факту стійкості релігії, багато хто з дослідників звернувся до вивчення причин її укоріненості, а заразом, оскільки у людей є релігійне знання, і до з’ясування специфіки релігійного пізнання.
У свідомості релігійних людей суттєве місце займає переконаність в існуванні особливої надприродної реальності, вищої сутності, знання про яку здобувається відмінно від знань про фізичний світ. Це буде або одкровення Господа, зафіксоване у спеціальних (священних) текстах, або «чуттєві» свідчення про особисті контакти з надприродними силами. Американський філософ і психолог Вільям Джеймс, досліджуючи природу релігійного мислення, зібрав багато даних про психологічні джерела початкових релігійних переживань людей. Ось один з наведених ним прикладів про переживання людиною контакту з «духом»: «Одного разу я раптом прокинувся, немов розбуджений кимсь. Мені здалося, що мене навмисне розбудили, і першою думкою моєю було те, що в дім увірвались злочинці. Потім, повернувшись на другий бік і прагнучи заснути, я раптом відчув чиюсь присутність у кімнаті. І, дивна річ, я неначе знав, що це не була жива особа, а скоріше дух»[525]. Часто схожі чуттєві переживання спіткають людей, які зустрічаються зі складнощами в житті, емоційно переживають їх і для відповідної інтерпретації своїх видінь вже мають попередні знання про надприродні сили з релігійних книг або розповідей. Якщо ми запитаємо, яким чином попала в ті книги інформація про божественне і які є гарантії істинності того книжкового знання, то нам скажуть, що слід приймати тексти за пряму й безпосередню істину, слід просто вірити. Отже ми й прийшли до віри як бази на котрій ґрунтується релігійне знання й пізнання.
523
Койре А. Очерки истории философской мысли (о влиянии философских концепций на развитие научных теорий). – М.: Прогресс, 1985. – С. 110.