Термін «віра» люди звично пов’язують з релігією, але, як філософське поняття, «віра» характеризує деякі загальні риси людської свідомості як релігійного, так і нерелігійного ґатунку. Феномен віри корелює з переконаннями, які формуються або стихійно, або свідомо. Перші складаються на основі віри, а другі спираються на обґрунтовані знання. Тут віра і знання протиставляються один одному. Здається, праві ті, хто підкреслює, що віра - це внутрішнє приймання чогось за істинне, згода з ним, коли знання і аргументація, якими б вони не були стосовно істинності, відіграють другорядну роль. Кажуть, що переконати в чомусь можна лише того, хто вже має в ньому певну міру попередньої переконаності. Те ж саме стосується й віри. З широкого погляду на віру слід враховувати її різні аспекти: світовідчуття, уявлення про смисл життя, ціннісні орієнтації, ідеали. Віра є виразом конкретного унікального духовного «Я» особистості, складова частина структури суб’єктивності людини. Спираючись на розроблені в спеціальній літературі питання віри[526], можна вказати на такі її загальні ознаки: віра завжди є вірою в щось, тобто має місце зміст, об’єкт віри; віра має ціннісний вимір, часто вона усвідомлюється як вища цінність; віра несе в собі направленість активності, пов’язана з цілеспрямованістю. Якщо йдеться власне про релігійну віру високої міри напруження, то її, слідом за Л. Вітгенштейном, можна було б назвати непохитною вірою. «І це показує себе, - додавав він, - не через міркування чи звернення до звичайних засад віри, а скоріше через те, що він (носій віри - О.К.) визначає все своє життя, спираючись на це»[527]. Скажімо, хтось скаже, що він вірить у Страшний Суд, покладається при цьому на відповідні тексти Біблії, і, будучи широко обізнаним, посилається додатково ще й на аргументацію проповідників. Однак це ще не значить, що ця людина виведе зі своєї віри принципи поведінки на все життя, підкорить себе їм. Ясно, що далеко не всі так звані віруючі мають в собі непохитну віру, та може за нормальних умов життя вона від усіх і не вимагається, однак ясно й те, що попит саме на таку міру віри особливо зростає у певні періоди суспільного й індивідуального життя, а може мати й більш глибинні підстави. Так, досліджуючи джерела релігії, французький філософ Анрі Бергсон схилявся до думки, що релігія виконує в житті людей захисну функцію по відношенню до небезпеки, яка надходить від інтелекту, егоїстичного за своєю суттю. Релігія, вказував він, «це захисна реакція природи проти того, що може бути пригноблюючим для індивіда і розкладаючим для суспільства у діяльності розуму»[528].
Безумовно, у коротких зауваженнях стосовно специфіки релігійного пізнання не можна торкнутися всіх сторін цієї об’ємної теми, але ще одну суттєву сторону ніяк не хотілось би обминути. Йдеться про те, що в розвинутих релігіях уособлюються уявлення про всебічно досконале, належне, про першопричину всього сущого і це вище (Бог, Абсолют тощо) є трансцендентним, тобто таким, що не осягається у своїй суті науково-теоретичним розумом. І в той же час воно, це трансцендентне, є, так би мовити, окуляри, скрізь які релігійна людина сприймає явища, пізнає, інтерпретує їх у такий спосіб, згідно якому вища сутність немов дійсно існує.
4. Художньо-естетичне пізнання спрямовано на викриття міри, гармонії й краси у стосунках людини зі світом. Якщо наука прагне осягнути світ у формі законів, максимально виключаючи домішку суб’єктивного у результати пізнання, то мистецтво осягає світ у формі художнього образу, який чуттєво сприймається й вимірюється через естетичні категорії (піднесене, трагічне й комічне, прекрасне й потворне тощо). Художніми творами, естетично сформованими і оздобленими речами та помешканнями людина теж відкриває «закони», за якими світ їй здається сьогодні красивим, гармонійним і придатним до життя.
526
Див., зокрема: Евстифеева Е. А. К анализу феномена веры // Философские науки. – 1984. – №6. – С. 71–76; Вайнгартнер П. Сходство и различие между научной и религиозной верой // Вопросы философии. – 1996. – №5. – С. 90–109.
527
Витгенштейн Л. Лекции о религиозной вере // Вопросы философии. – 1998. – №5. – С. 123.