Основними формами прояву суб’єктивізму в правовій філософії виступають раціоналізм і філософія цінностей. Раціоналізм відстоює позицію, згідно з якою джерело правопорядку повинно бути знайдене в ідеї права. Ідея права відкривається в глибинах людської свідомості. Вона має надчасову цінність і розвивається завдяки внутрішнім імпульсам. Історично раціоналізм існував як догматичний раціоналізм (С. Пуфендорф, Х. Вольф), що намагався вивести з ідеї права всю правову систему, і як критичний раціоналізм (І. Кант, Р Штаммлер), що виводить з ідеї права тільки основні принципи правопорядку.
Фундаментальне положення філософії цінностей (М. Шелер, М. Гартман) полягає в тому, що цінності існують як незалежні сутності в автономній ідеальній сфері, вони даються людині в акті емоційної інтуїції і мають чіткий ієрархічний порядок. У філософії права провідна ідея цього напрямку (Г. Коїнг, Г. Хубман) припускає можливість встановлення ідеальних, але в той же час об’єктивних і фіксованих норм для організації суспільства. Унаслідок ідеально існуючого сенсу права людина інтуїтивно і емоційно відчуває, що в цих умовах є справедливим чи несправедливим. Це почуття — джерело правопорядку.
Таким чином, завдяки звертанню до ідеї права суб’єктивізм не зазнає труднощів у вирішенні питань про підставу і критерій права, нормативність правопорядку. У той же час недостатня увага до існуючих умов робить проблематичним його застосування до формування законодавства.
Інтерсуб’єктивність як спосіб обґрунтування права є парадигмою сучасних концепцій природного права.
Ці концепції намагаються подолати характерне для класичної філософії права протиставлення об’єкта і суб’єкта, буття і свідомості, а отже, прагнуть до урахування об’єктивних умов та ідеї права у процесі створення і застосування законів. Принцип інтерсуб’єктивності означає, що сенс права не розчиняється у свідомості суб’єкта чи зовнішньому соціальному світі, а розкривається у взаємодії (комунікації) суб’єктів (принаймні двох, а в принципі — усіх). Основною конструкцією праворозуміння тут є договір.
Характерний для некласичних концепцій природного права принцип інтерсуб’єктивності виражає такі особливості сучасного соціо-гуманітарного пізнання: а) перехід від концепції моносуб’єкта (індивіда чи суспільства) до концепції полісуб’єкта, що виявляється у дискурсі; б) визнання мови як справжньої реальності, завдяки якій право дано людині і виявляються можливими комунікація та дискурс як способи обґрунтування правових норм і принципів; в) постметафізичний підхід до обґрунтування ідеї права у формі різних теорій справедливості.
У межах некласичного праворозуміння за точку відліку береться не позиція зовнішнього спостерігача, що співвідносить право з будь- яким зовнішнім критерієм, а внутрішній досвід учасника правового спілкування. Тут право розглядається не як чужа людині сила, що прагне її підкорити, а як спосіб буття людини.
Формування некласичної моделі правосвідомості пов’язано з екзистенціальною трансформацією у ХХ ст., яка виявилася у протесті проти влади формальних норм, що не дозволяють людині реалізувати її екзистенцію. Люди погоджувалися жити у відповідності тільки з тими нормами, що не нівелюють особистість. Тому потрібні були нові способи обґрунтування права, що реалізують запит на гуманізацію правопорядку. Характерним виявився перехід від раціонально-теоретичного пізнання сутності правових явищ до відшукання конкретних критеріїв справедливості юридичних рішень, від пошуку раціонального узагальнюючого принципу до життєвої конкретності.
Серед сучасних теорій обґрунтування права, що «працюють» у парадигмі інтерсуб’єктивності, виділяються онтологічні і комунікативні концепції. Перші представлені правовим екзистенціалізмом, або екзистенціальною феноменологією (М. Мюллер, Е. Фехнер, В. Майгофер) і правовою герменевтикою (А. Кауфман, В. Гассемер, П. Рікер), другі — комунікативною філософією (К.-О. Апель і Ю. Габермас).
У рамках екзистенційно-феноменологічної онтології справедливість як підставу права вважають формою людського співіснування, способом буття з іншими. Вищий критерій справедливості вбачається в екзистенції як вільній самореалізації людини.
Комунікативна парадигма в сучасній філософії права акцентує увагу на дискурсі, тобто обговоренні всіх проблем у рамках цивільного суспільства. Морально-правовий дискурс дає можливість зіставити всі наявні ціннісні орієнтації і тим самим урахувати виражені в них соціальні умови, втілюючи цей процес в системі процедур як правил «мовної гри». Забезпечуючи «умиротворення», він сприяє актуалізації справедливості і як надпозитивна інстанція обмежує та контролює владу.