У недемократичній державі визнається тільки відповідальність громадянина перед державою. Вона немов би дарує йому права і свободи та визначає його обов’язки. У правовій же державі, навпаки, акцент робиться на відповідальності посадових осіб перед громадянами.
Відповідальність держави перед громадянами забезпечується системою гарантій, до яких належать: 1) відповідальність уряду перед представницькими органами влади; 2) дисциплінарна, цивільно- правова та кримінальна відповідальність посадових осіб за порушення прав і свобод громадян; 3) процедура імпічменту (від англ. impeachment), тобто притягнення до відповідальності і судового розгляду справ вищих посадових осіб держави.
Формами контролю за виконанням зобов’язань державних структур перед громадянами є референдуми, звіти депутатів перед виборцями тощо.
Держава і право. Як уже зазначалося, поняття «держава» і «право» тісно взаємозалежні. В основі взаємозв’язку держави і права лежить інституціональний характер буття права. При цьому характер і зміст цих відносин розкривають принципи первинності і верховенства права.
Принцип первинності права стосовно держави можна розкрити через два взаємозалежні аспекти. Перший аспект — історичний. Первинність права обумовлена його природою. Будучи атрибутом будь- якого соціального суб’єкта, воно ніким не дарується і ніким не може бути відчужено. Право виникає одночасно зі спілкуванням, соціальною взаємодією, тобто із суспільством. Держава ж утворюється тільки на певному етапі розвитку суспільства. Як слушно зазначав ще Ціцерон, право виникло раніше, ніж яка-небудь держава взагалі була заснована. Отже, право є первинним, оскільки воно передує державі в часі.
Другий аспект — функціональний. Вторинність держави виявляється також в тому, що держава обумовлена, визначена правом, виникає не просто пізніше права, а з його потреб як орган, що повинен додати праву загальнообов’язкової форми і забезпечити його функціонування.
Відносини первинності права стосовно держави в історичному і функціональному аспектах водночас вказують і на верховенство права щодо держави, а відтак, на залежність держави від права. У дійсності ж цей принцип часто порушується. Державу всупереч її об’єктивному призначенню наділяють функцією творця права. У цьому разі право і держава немов би міняються місцями: держава виступає джерелом права, а право з’являється як вторинний, породжений державою інструмент для обслуговування її інтересів. Звідси виникає невірна, хоча і заснована на реальній дійсності думка, згідно з якою надані громадянам, соціальним групам та націям права і свободи є свого роду «дарунком» держави народові, а якщо так, то держава може дозувати права або взагалі позбавити їх дарованого, що на практиці не раз успішно здійснювалося.
У чому ж сутність принципу верховенства права?
Верховенство права означає його примат над державою, необхідність підпорядкування держави праву. З цього випливає, що, по-перше, кожна посадова особа, будь-який державний орган не повинні здійснювати не передбачені правом дії, тобто держава не може бути вільною, незалежною від права; по-друге, держава повинна вчинювати і не може не вчинювати дій, що покладені на неї правом. Неприпустимою є також бездіяльність держави, коли вона не вживає заходів щодо відновлення порушених прав громадян.
Таким чином, додержання принципів первинності і верховенства права спрямоване на неприпустимість відокремлення держави від народу, а отже, свавілля стосовно народу.
Співвідношення влади і права. Проблема співвідношення влади і права є однією з ключових у філософії права й однією із найскладніших у суспільній практиці. Для дослідження цієї проблеми скористаємося підходом одного з провідних російських філософів права С. Алексєєва. На його думку, співвідношення права і влади є досить парадоксальним. З одного боку, «право не може існувати без влади», оскільки тільки державна влада за своєю природою здатна забезпечити точну і своєчасну реалізацію правових норм і принципів за допомогою власних правоохоронних установ та інститутів. З другого боку, влада є антиподом права. «Влада, — підкреслює С. Алексєєв, — особливо влада політична, державна, яка і робить “право правом”, разом з тим — явище якоюсь мірою з ним несумісне, виступає стосовно права у вигляді протиборчого, а часом і далекого, гостро ворожого чинника»[24]. Джерела цієї ворожості влади праву криються в глибокій суперечливості влади, у тому, що, будучи необхідним і конструктивним елементом організації життя людей, управління суспільством, влада в той же час володіє такими іманентними якостями, які у процесі утвердження і зміцнення влади можуть перетворювати її на самодостатню, авторитарну силу. Ця владна сила здатна зменшувати роль права, перетворювати його на «служницю» влади, тим самим фактично створюючи «неправову» реальність.