Ларс Свендсен
Філософія самотності
Вступне слово
У світі багато незбагненного, але навіть те, що доступно нашому розумінню, людина часто наповнює ілюзіями та міфами. Омана реальністю завжди шкідлива, та найбільше спотворює свідомість психологічна фальш. Вона дошкуляє головному — нашій душевній рівновазі. Адже ілюзорні уявлення про щастя, любов, свободу, самотність тощо ведуть до неминучих розчарувань, є провісниками душевних страждань і тілесних хвороб. Однак, крім психологів, мало кого хвилює те, що наша особистість — це не фатальність, а лише інструмент, за допомогою якого ми проживаємо своє життя, і його можна і потрібно удосконалювати. Цей інструмент може бути більш або менш адекватним дійсності, і тільки ми відповідаємо за те, як він «заточений». Фільтри нашого сприйняття, як різнокольорові скельця, розфарбовують картинку дійсності то в кольори веселки, то у відтінки чорного та сірого, і деякі з нас проживають все життя, перебираючи лише ахроматичний спектр.
Люди, перебуваючи в полоні своїх звичних уявлень, не помічають кардинального впливу властивостей своєї психіки на якість власного життя, не усвідомлюють своєї відповідальності за це («Я такий з дитинства!») та не поспішають працювати зі своєю особистістю як з інструментом, що потребує настройки. Вони ладні міняти все, крім своїх фільтрів. В епоху квантової фізики лише одиниці з опитуваних на вулиці здогадуються включити в картинку того, чого вони хочуть добитись, особливості самого спостерігача, тобто себе як суб’єкта сприйняття. Ось і виходить: «хтось в калюжі бачить небо, а хтось калюжу», і ті, хто звик «порсатися в багнюці», робитимуть це і далі, не зважаючи на щасливі повороти долі. Це тільки здається, що песиміст, вигравши кругосвітню подорож та опинившись серед вишуканого товариства, буде радіти, як дитина. Він і там знайде, що очорнити. Отже, для того, щоб не псувати експеримент під назвою «Життя» недолугим його сприйняттям і поганим настроєм, варто почати читати книжки, подібні до тих, які пише норвежець Ларс Фр. Г. Свендсен («Філософія нудьги», 2005; «Філософія страху», 2008; «Філософія роботи», 2011; «Філософія зла», 2010; «Філософія свободи», 2013; «Філософія самотності», 2015).
Книжка Ларса Фр. Г. Свендсена, присвячена проблемам самотності, яку ви тримаєте в руках, уражає докладністю та глибиною проробки вибраної теми. Навіть для психолога, спокушеного роздумами щодо самотності своїх клієнтів, цей феномен в процесі читання відкриває безліч нових площин для осмислення. Основуючись на філософському аналізі та великій кількості досліджень, Ларс Фр. Г. Свендсен розглядає самотність то як настрій, почуття дискомфорту, страх — соціофобію та антропофобію, переживання втрати, дефіцит довіри та прив’язаності, самовільне відчуження, то як почуття соціального голоду, біль недостатнього визнання, любові, близькості, ба навіть як генетичну мітку (недостатність окситоцину). А ще він показує, що самотність корелює з рівнем досвідчення сенсу життя та з вищим рівнем поширення соматичних і психічних захворювань. Отже, картина стає не просто драматичною, а загрозливою. Безсилля самотності — не просто почуття, а стигма = душевна хвороба, від якої потрібно вчасно позбутися, аби не сталося щось непоправне.
«У чому ж причина самотності?» — дошукується автор. І доходить несподіваного висновку: «Насправді, самотній не зацікавлений в інших і саме тому залишається самотнім», тобто людина самотня не через те, що одна, а через те, що самотня. Відтак вона приречена на самотність, бо відчужується від усіх, а надто від таких, як сама. Самотній і несамотній живуть ніби у різних світах, їхнє сприйняття світу, одне одного і ситуацій, в яких вони перебувають, істотно відрізняються. Самотні частіше, ніж несамотні, відчувають загрозу з боку оточення, і «страх перешкоджає статися саме тому, що може його зменшити, — людському контакту». Отож ніякі зміни в соціальному середовищі самотньої людини не спроможні здолати проблему її самотності. Вирішення залежить від роботи самотнього над самим собою.
Чи може людина пережити самотність? Може. Адже в цей світ вона з’явилась із самоти. Там, в утробі, вона теж була сама й самотність їй не дошкуляла. Тому ті, хто повернув собі базове відчуття вітальності, віднайдуть і «здатність до самотності», зможуть відчути самодостатність і захищеність самотністю. Самотність стане надійним оберегом і ресурсом, з якого здійснюються всі вибори самостворення та відповідальності.
У світі не буває нічого, що б не мало користі. Так само і з самотністю. Автор препарує її на хорошу та погану. Погана самотність завдає болю, символізує брак чогось важливого. Найважливішим, як ведеться, для людини є її «я», себто вона сама для себе. Самотня людина не може «заповнити себе собою», бо її «я» розщеплене та фрагментарне. Хронічна взаємодія з іншими від самого народження тягне її геть від самої себе, і ностальгія самотністю — це пошук чергової спроби відволіктися, знову втекти від себе. Однак самотність — це той простір, де можна й «знайти», «зібрати» і відчути себе, місце, де «людина має змогу наблизитися до Бога», Бога в собі, без якого не буває жодного його творіння. Одкровення, як зауважують філософи, приходять лише на самоті. І в цьому найвища чеснота хорошої самотності: здатність до самотності = зрілості.