Точаться дискусії щодо існування набору основних почуттів, тобто почуттів, які не набуті, а вроджені та які притаманні всім культурам[80]. Така думка сама по собі не безпідставна, але існують розбіжності в тому, скільки таких основних почуттів має бути і які вони. Прийнято називати гнів, страх, радість, відразу і здивування, але вражає, скільки розбіжностей з’являється, коли йдеться про почуття, що належать до такого списку. Наприклад, огляд більше 14 списків «базових почуттів» показує, що немає жодного почуття, яке було б у всіх списках[81]. Щобільше, важко провести чітке розмежування між біологічними, психологічними і соціальними аспектами почуттів. Кожне почуття, очевидно, має біологічну основу, але почуття також формуються під впливом як індивідуального досвіду, так і соціальних норм. Кожне почуття має еволюційну, соціальну й особисту історію, і для того щоб його зрозуміти, потрібно враховувати всі три компоненти. Почуття здаються нам «природними» та інстинктивними, але вони також формуються індивідуально і соціально[82].
Деякі почуття існують від нашого народження, інші — з’являються вже за деякий час. Непросто визначити, коли людина здатна переживати самотність. Маленькі діти у дошкільному віці можуть дати мовне вираження самотності, але як бути з меншими дітьми, в яких ще не виробилися відповідні мовні навики? Чи можуть вони відчувати самотність? Відповісти на це не так просто. Вважається, що за виразом обличчя маленьких дітей можна ідентифікувати комплексні почуття, такі як сором і заздрість, але немає виразу обличчя, яке б відповідало почуттю самотності. А як щодо малечі, яка плаче, коли її залишають одну? Звичайно, можна припустити, що дитина переживає самотність, але плач може означати також страх. У будь-якому разі ми можемо стверджувати, що почуття самотності дається взнаки в ранньому дитячому віці[83]. Відтак воно більшою чи меншою мірою супроводжує наше подальше життя.
Чарльз Тейлор зауважує: хоч би якими були почуття, тлумачення їх — засаднича річ[84]. Не буває «сирих» почуттів. Не завжди очевидно, в якому почуттєвому стані перебуває людина. Дві особи можуть перебувати в на позір досить подібному стані, але послуговуватися різними характеристиками для його означення. Можна бути сумним, коли цей сум викликаний тим, що особі бракує зв’язку з іншим або вона відчуває ослаблення зв’язку, але в цій ситуації особа не використовуватиме слова «самотня». Можна прагнути мати друга, кохану людину або більшу соціальну заангажованість і називати це радше тугою, ніж самотністю. Якщо найближча нам людина помирає, ми воліємо, навіть коли мине тривалий період часу, описувати наше почуття як сум, а не самотність, хоч у цьому випадку критерію самотності було досягнуто. Межі між різними почуттєвими станами бувають дуже нечіткими. Можна, звичайно, прагнути до чіткіших відмінностей між почуттями і знайти визначення, яке задаватиме необхідні задовільні умови для того, щоб ми могли стверджувати: «X самотній, якщо, і тільки якщо...» Та далеко не всі явища надаються до визначення у такий спосіб, і коли ми маємо справу з почуттями загалом і самотністю зокрема, мусимо змиритися з деякою непевністю нашого об’єкта. Як зауважує Аристотель, «адже людині освіченій властиво домагатися точності для кожного роду [предметів] тією мірою, якою це допускає природа предмета»[85].
80
Ekman: «An Argument for Basic Emotions»; Solomon: «Back to Basics: On the Very Idea of ‘Basic Emotions’».
82
Варте прочитання дослідження з урахуванням такої перспективи — див. Gross: The Secret History of Emotion. From Aristotle’s Rhetoric to Modern Brain Science.