Настрій розкриває наше ставлення до світу, до інших людей і до нас самих; різні настрої відкриватимуть різні світи і різні сторони нас. Деякі настрої, такі як занепокоєння і нудьга, відкривають світ віддалено, тоді як інші — наприклад, радість — розкривають близькість до світу. Однак ті настрої, які розкривають близькість до речей, як правило, відволікають увагу. В радості твоя увага зосереджена на тому, що приносить радість, тоді як відчуження, яке перетворює все на нудьгу, ймовірно, спрямує твою увагу на власне настрій. У самотності твоя увага, найімовірніше, буде спрямована на брак чогось, це становить її сутність. Деякі настрої відкривають тебе для соціуму, а інші призводять до соціального відчуження. Самотність містить у собі прагнення соціального, але на практиці часто призводить до соціального відчуження.
Настрій створює простір досвіду[89]. Гайдеґґер найбільшої ваги надає «похмурим» настроям, але обговорює також інші настрої, наприклад величезну радість від присутності того, кого ми любимо[90]. Настрій закоханості ніби заново показує нам світ як такий, де може з’явитися любов. Ця радість відкриває нам щось не лише про людину, яку ми любимо, а й про світ загалом, тому що все інше сприймається у світлі радості. Ми всі знаємо з досвіду, наскільки різним виглядає світ, коли ми щойно стали закохані і коли закоханість добігає кінця. Гайдеґґер виступає проти поширеного вислову, що любов сліпа, і підкреслює, що любов спонукає нас бачити речі, які ми не можемо бачити, коли не перебуваємо в стані закоханості[91]. Коли ти в поганому настрої, якась частина світу закрита для тебе і ти не можеш, наприклад, радіти з радості іншої людини. Тому доречним є опис головного героя раннього роману Семюеля Беккета «Мрії про жінок, красивих і так собі» як такого, хто страждає від «трансцендентальної нудьги», оскільки ця нудьга для нього є умовою можливості відчувати світ у той спосіб, в який він відчуває[92]. У багатьох філософських текстах самотність часто підкреслюють як привілейований простір для розмірковування. Гайдеґґер прогнозовано пише, що шлях до пізнання самого себе проходить через самотність[93]. Чи справді в самотності наближаєшся до істини? Я так не думаю. Самотність може запропонувати розуміння, яке за інших умов не можна було б здобути, але водночас інше розуміння приховується. Самотність дає інший погляд на існування, але він не обов’язково правильніший
Настрої не лише супроводжують наше співіснування з іншими людьми, а й суттєво визначають, якими ми є поруч із ними[94]. Видається, це має ключове значення для феноменології самотності. Особа, яка перебуває в настрої самотності, поводитиме себе поруч з іншими в інакший спосіб, ніж несамотня. Можна сказати, що самотній і несамотній, так би мовити, живуть у різних світах, тому що істотно відрізняється їхнє сприйняття світу, одне одного і ситуації, в якій вони перебувають. У «Логіко-філософському трактаті» (1921) Людвіґ Вітґенштайн пише: «Світ щасливої людини інакший, ніж світ нещасної»[95]. Те саме можна сказати про світ самотньої людини. Самотність показує самотню частину реальності, показує самотній світ. Але існують також інші частини реальності або, якщо завгодно, — інші світи.
Почуття можна розглядати не лише як суто суб’єктивні події, а й як когнітивні інструменти, тобто з їхньою допомогою ми довідуємося про реальність. Подібно до всіх інших інструментів, якими ми послуговуємося для пізнавання реальності, почуття можуть давати нам правильне або неправильне уявлення. Наше почуття в певній ситуації також залежить від того, як ми інтерпретуємо цю ситуацію. Як побачимо в розділі 3, самотні і несамотні інтерпретують соціальні ситуації по-різному. Існує очевидна кореляція між низьким рівнем довіри і самотністю. Самотні також гостріше за несамотніх сприймають своє соціальне оточення як загрозливе[96]. Самотні більшою мірою, ніж несамотні, розцінюють соціальні ситуації ризикованими, що змушує їх поводитися інакше, а це, своєю чергою, стає на шляху досягнення з’єднання з іншими, якого прагне самотній. Страх перешкоджає статися саме тому, що може його зменшити, — людському контакту. Соціальний страх підриває безпосередність у наших стосунках з іншими людьми і тим самим руйнує соціальні відносини. Коли самотній зі страхом перебуває в соціальній ситуації, цей страх міститиме проекцію, що сама ситуація в майбутньому може викликати біль або травму. Аристотель пише, що «страх — почуття незручності або неспокою, викликане тим, що, як нам здається, має велику здатність руйнувати або заподіювати шкоду і несе болісну прикрість»[97]. Очевидно, особа, котра перебуває в соціальної ситуації з таким уявленням, буде діяти стриманіше, ніж особа, позбавлена занепокоєння, і це створюватиме обмеження на можливе досягнення певного зв’язку з іншими. Тут постає доречне поняття психічної еквівалентності. Згідно з цією концепцією, людина не здатна розрізнити внутрішній емоційний або когнітивний стан та об’єктивну реальність. Кажучи коротко, особа, на основі того, як вона почувається, вважає, що почуття і є реальністю. Наприклад, людина на основі власного почуття незахищеності робить висновки, що інші люди вороже налаштовані, навіть якщо насправді це не так.
96
Jf. Hawkley et al.: «Loneliness in Everyday Life: Cardiovascular Activity, Psychosocial Context, and Health Behaviors».