Ми оцінюємо емоційні реакції нормативно і стверджуємо, що у визначеній ситуації особа має надто сильне або надто слабке почуття. Можна вважати, що хтось недостатньо сумний після якоїсь трагічної події, що люди занадто сердяться з приводу дріб’язкової «образи» або через ревнощі до коханої людини, яка, судячи з усього, поводилася бездоганно. У сатиричному шоу Little Britain таким прикладом є стара знатна жінка, страшенна расистка; якщо вона, наприклад, з’їла тістечко, до якого торкалися руки людини іншого кольору шкіри, її переповнювала така огида, що вона одразу ж починала блювати. Ми засуджуємо людину, яка реагує у такий спосіб, навіть якщо це спонтанна емоційна реакція, тому що людина не повинна так почуватися, і ми можемо звинувачувати її за відсутність спроби змінити свої думки і почуття стосовно людей з іншим кольором шкіри. Відповідно, ми також можемо вважати, що скарги особи на відсутність соціальної підтримки і на почуття самотності, похідне від цього, не обґрунтовані, тому що особа має соціальну підтримку, якої логічно можна очікувати.
Ми культивуємо почуття і формуємо емоційні звички. Змінюючи судження, можна змінити почуття. Змінити можна практики і звички, а разом із тим і почуття. Всі наші почуття можна регулювати. Те, що ти відчуваєш, досить незначною мірою є предметом вибору саме тут і зараз — це результат схильностей, як вроджених, так і набутих, і низки рішень, що охоплюють певний період часу. Ти не несеш відповідальність за те, що маєш схильність почуватися самотнім, але ти відповідальний за те, як даєш собі раду з цією схильністю. Отже, ти теж — принаймні частково — відповідаєш за власну самотність. До цієї теми ми ще повернемося у розділі 8.
3. Самотні — хто вони?
Самотні люди залишаються самотніми радше через те, що вони відмовляються терпіти моральний дискомфорт від перебування поруч з іншими. У них на людей алергія. Люди надто сильно на них впливають.
Самотні — хто вони і скільки їх? Нема простого способу відповісти на це запитання. Оскільки самотність, на відміну від перебування наодинці, — явище суб’єктивне, неможливо кількісно визначити її на основі об’єктивних критеріїв. Тому необхідно використовувати суб’єктивні критерії, а високі чи низькі показники самотності залежать, зрозуміло, від того, які критерії беруться за основу. Найочевидніший підхід — запитати людей, чи вони відчувають або відчували себе самотніми. Однак, навіть якщо розділяти «самотніх» і «несамотніх», далеко не завжди можна визначити, де проходить між ними межа. У певному розумінні ми всі самотні, але, взявши за основу таке широке визначення самотності, неможливо вирізнити тих, хто найбільше потерпає від самотності. Якщо брати за основу суворе визначення самотності, далеко не всі люди будуть відповідати критеріям, і через це можна недооцінити масштаби проблеми.
Для кількісного оцінювання самотності було розроблено різноманітні тести. Найпоширенішим є UCLA Loneliness Scale, який використовується від кінця 1970-х років. Недолік цього тесту в тому, що він, здається, був розроблений передусім з огляду на молодих американських студентів, і невідомо, чи можна застосовувати його для інших груп, наприклад, для норвезьких пенсіонерів або китайських дітей. Крім того, ключові терміни тесту сформульовані досить розпливчасто — скажімо, коли респондентів запитують, чи вони почуваються абсолютно наодинці «іноді» або «часто». Справді, де межа між «іноді» та «часто»? Маємо всі підстави вважати: те, що для однієї людини «іноді», для іншої — «часто». Тому бажано мати більш комплексні тести, прикладом таких є Jong-Gierveld Loneliness Scale і The Social and Emotional Loneliness Scale for Adults. Існують також тести для конкретніших форм самотності, як-от екзистенційна самотність: The Existential Loneliness Questionnaire.