Ці кількісні показники як одне ціле не мають сильної тенденції до розвитку. Здається, існує тенденція до зниження частки тих, хто найсильніше вразливий від самотності, тих, хто відповідає, що відчувають самотність «часто» або що вони «дуже потерпають» від неї. В іншому випадку великих змін не спостерігається. Ми можемо принаймні визначити, що ці дослідження умов життя не підтримують однозначно твердження, що ми переживаємо епідемію самотності. Також можемо визначити, що проблема самотності стосується досить обмеженого кола населення.
Коли деякі показники свідчать, що, наприклад, один із чотирьох норвежців страждає від самотності, в теорії може так бути, бо приблизно стільки осіб відповідають, що вони потерпають від самотності «дуже», «значною мірою» або «трохи». Але було б помилкою об’єднувати ці три групи. Це ніби об’єднувати групу людей з хронічною мігренню разом із групою тих, хто відчуває незначний головний біль, що з’являється час від часу.
Як уже згадувалося, я скептично ставлюся до тверджень типу «Х відсотків населення самотні», тому що точність відповіді сумнівна, коли йдеться про таке непевне явище, як самотність, де всі ми опиняємося в одній чи іншій точці в межах континууму.
На якому етапі життя зазвичай потерпають від почуття самотності? Відповіді, запропоновані різними дослідженнями, досить суперечливі[108]. Більшість досліджень із порівнюванням різних вікових груп показують найвищі рівні самотності для періодів молодості і старості, тобто існує нелінійний розподіл з характерним нижчим рівнем самотності у працездатному віці. Однак окремі дослідження показують протилежні результати, а в інших узагалі ледь помітні відмінності між віковими групами. Хоча більшість досліджень свідчать, що найвищий рівень самотності в молодості і старості[109].
Самотність дітей взаємопов’язана із самотністю батьків; з самотністю матері взаємозв’язок сильніший, ніж із самотністю батька[110]. Така взаємозалежність може мати багато пояснень як соціального, так і генетичного типу. Самотність — частково спадкове явище, де на генетику, ймовірно, припадає близько половини відмінностей в почутті самотності, тобто самотність спадкова приблизно на 45—50 відсотків[111]. Цікава особливість: вплив спадковості, здається, досить різко зменшується від дитинства до підліткового віку, він значно слабший в 12-річних, ніж у 7-річних.
Деякі дослідження показують, що генетично зумовлений дефіцит рецепторів окситоцину викликає у людей сильне почуття самотності[112]. Окситоцин — ключова складова біохімічної основи для почуття пов’язаності з іншими. Тому недостатня здатність виробляти окситоцин може частково пояснювати почуття самотності, але з цим аргументом потрібно поводитися обережно, щоб не зводити до дефіциту рецепторів таке комплексне явище, як самотність[113].
Деякі групи будуть представлені більше за інші — це, наприклад, іммігранти, неповносправні та люди похилого віку. Зазвичай уважають, що ризик самотності зменшується, коли люди перебувають у шлюбі або живуть разом, мають одного або кількох близьких друзів, добре здоров’я та високий рівень освіти. Повне виключення з трудової діяльності співвідноситься з вищим рівнем самотності, але кореляція безробіття з самотністю не настільки велика[114]. Своєрідна гендерна відмінність: на роботі чоловіки мають нижчий рівень самотності, а жінки — вищий, порівнюючи з людьми поза робочим життям[115]. Стан здоров’я не надто впливає на рівень самотності серед літніх людей, але в інших випадках слабке здоров’я співвідносне із самотністю.
108
Огляд частини цих досліджень у Yang & Victor: «Age and Loneliness in 25 European nations»; Victor & Yang: «The prevalence of Loneliness Among Adults: A Case Study of the United Kingdom».
109
Див., наприклад, Pinquart & Sorensen: «Influences on Loneliness in Older Adults: A Meta-Analysis». З іншого боку, є також дослідження, які доходять висновків, що рівень самотності нижчий у старості, але це радше відхилення від більшості досліджень (пор. Gibson: Loneliness in Later Life.).
111
Cacioppo & Patrick: Loneliness, с. 24; Cacioppo, Cacioppo & Boomsma: «Evolutionary mechanisms for loneliness»; Goossens et al.: «The Genetics of Loneliness: Linking Evolutionary Theory to Genome-Wide Genetics, Epigenetics, and Social Science»; Distel et al.: «Familiar Resemblance for Loneliness».
112
Lucht et al.: «Associations between the oxytocin receptor gene (OXTR) and affect, loneliness and intelligence in normal subjects».
113
Jf. Norman et al.: «Oxytocin increases autonomic cardiac controclass="underline" Moderation by loneliness».