З Ґетевим Вертером поширюється образ любові, яка ще більше нашпигована емоційними стероїдами. Спершу Вертер пише, що насолоджується своєю свободою і самотністю[233]. Свій світ він знаходить усередині себе[234]. А тоді зустрічає Шарлотту і божеволіє від любові. Він безупинно прагне бути поруч із нею, стає нестямним від найменшого її дотику чи слова. Він також страждає від нестерпних сумнівів, чи любить вона його. Значно важче терпіти такі сумніви, коли сприймаєш любов єдиним справжнім джерелом сенсу існування. Любов Вертера до Лотти вже від початку приречена на поразку. Хоч би яким шаленно закоханим він був, та однаково не здатен вийти за власні межі. Вертер промовисто некомпетентний і в мистецтві, і в любові, він розуміє це, коли каже: «Моє серце належить лише мені»[235]. Він не сходиться з іншими людьми і завжди знаходить суттєву причину, щоб їх уникнути. Але не Лотту, яку він ідеалізує і вважає «святою»[236]. Він не в змозі зрозуміти, що насправді вона вийшла заміж за іншого, що любить іншого, а не його[237]. Навіть у любові до Лотти Вертер не здатен вирватися зі своєї егоцентричності — це єдине, що дійсне для нього, і становить його суб’єктність. Як відомо, історія закінчується самогубством, коли ця суб’єктність стикається з реальністю: Лотта не хоче його. Важливе значення для історії безмежної відданості Вертера до Лотти — яка насправді є відданістю його власній закоханості — має те, що відносини ніколи не втілюються в життя. Навіть якщо Вертер не вкоротив би собі віку, він ніколи не міг би реалізувати любові з Лоттою, вони ніколи не мали б тривалого спільного життя, тому що Лотта бажала іншого чоловіка. Саме через те, що відносини ніколи не стають реальністю, пристрасть Вертера не перетворюється на банальну й нудну повсякденність.
Дивно, що майже в усіх найвідоміших історіях кохання йдеться не про любов упродовж цілого життя, а про сп’яніння від закоханості. Яким було б життя Ромео і Джульєтти, якби вони жили далі, одружились і дожили до середнього віку? Чи було б можливо підтримувати ту ж пристрасть? Вони помирають, провівши разом одну ніч, а отже, в межах п’єси не виникає подібних запитань. Те саме з фільмом «Титанік»: якщо б пароплав не зіштовхнувся з айсбергом, а благополучно приплив із Саутгемптона до Нью-Йорка, то як би розгорталася історія дівчини з вищого класу Роуз і бідняка Джека? Або — якщо Джек також врятувався б? Через мимовільність їхніх стосунків їм не довелося мати справу з буднями, коли звички одного можуть дратувати іншого, коли розкидані шкарпетки або коли одному подобаються морепродукти, а інший терпіти їх не може. Закоханість є важливою частиною любові, але все одно це лише частина. Закоханість не засліплює. Як зауважує Гайдеґґер, вона змушує нас бачити речі, які ми не здатні помітити, коли не відчуваємо закоханості[238]. Але можна з упевненістю сказати, що закоханість трохи одноока або одновимірна, тому що упродовж деякого часу особа відчуває і зосереджується лише на кількох рисах обраної людини. Любов розгортається протягом тривалішого періоду, і тому уявлення про іншу людину стає значно комплекснішим. Найвідоміші історії кохання обмежуються крихітною частиною любові, її початком, коли любов тільки починається. В романтичній перспективі закоханість перетворюється на природу любові. Ці історії, можливо, дають добре уявлення про те, як починається любов, але не про те, як вона триває.
Протилежністю до крайнього ідеалізування любові є цинізм, який притаманний Донові Дрейперу, коли той у першому епізоді серіалу «Божевільні» розповідає коханці: «Те, що ти називаєш закоханістю, винайшли такі хлопці, як я, щоб продавати нейлонові панчохи. Людина народжується одинокою і одинокою помирає, а цей світ звалює на неї гору правил для того, щоб вона про це забула».
Про подібний цинізм блискуче сказано у пісні Love is a Bourgeois Construct гурту Pet Shop Boys:
When you walked out you did me a favour
you made me see reality
that love is a bourgeois construct
It’s a blatant fallacy
You won’t see me with a bunch of roses
promising fidelity
Love doesn’t mean a thing to me[239].
Але цинік у пісні не є справжнім циніком. Він намагається переконати себе в цьому, щоб подолати відчай, бо його покинули. Якщо любов була б лише ілюзією, а точніше — буржуазною концепцією, її втрата не виявилася б такою руйнівною. І він визнає у пісні, що дотримуватиметься таких поглядів на любов лише «поки ти не повернешся до мене».
239
Покинувши мене, ти дарувала радість, / Яка змінила вмить усе в моїм житті. / З’явилася нова, осяяна реальність, / Що хибною була любов для нас таки. / І не побачиш ти мене з букетом квітів, / І присягатись в вірності не буду я тобі. / Міщанський Рай зів’ялих першоцвітів — / Таку любов мабуть хотіла б ти. (Переклад Лариси Панок.)