Зображення нашої сучасності в цій цитаті з Роберта Патнема від 2000 року для недавнього суспільствознавства в певному розумінні звична історія: відбувається фатальний підрив спільноти, коли поширюється індивідуалізм і ми перетворюємося на самотніх гедоністів і егоїстів. Чи правильна ця історія? Модерний і пізньомодерний індивід справді в особливий спосіб уражений самотністю?
Ліберальний індивід не випадково виник у певний час і в певному місці, він формувався упродовж століть, і його розвиток триває. За останній час ліберальний індивід уперше в історії ладний стати основною одиницею соціального відтворення[253]. В ліберальних демократіях живуть далеко не всі люди, а лише приблизно половина населення земної кулі. Не всі, хто живе в ліберальних демократіях, є втіленням «ліберального індивіда». З іншого боку, ліберальні індивіди можуть жити в країнах, які не є ліберальними демократіями, наприклад в Китаї. Загальна тенденція зводиться до того, що ліберальний індивід стає соціальною і політичною нормою, навіть попри численні приклади протилежного і наявність суперечливих тенденцій.
Ульрих Бек пише, що головним персонажем у цій настільки розвиненій сучасності є окрема людина[254]. Або, якщо бажаєте, індивід. Ліберальний індивід — історична реальність. Чому я називаю цього індивіда ліберальним? Просто тому, що він турбується про ліберальні права або приймає їх як належне — свободу слова, право власності, недоторканність приватного життя тощо. Основна ідея добре викладена в романтичному лібералізмі Джона Стюарта Мілля, де він описує свого роду круг, обведений навколо кожного індивіда, і нікому не дозволено його перетинати[255].
Для такого розуміння ролі індивіда в суспільстві центральне значення має те, що часто називають негативною свободою, — існування безлічі альтернатив, і не тільки тих, яким віддаєш перевагу, й альтернатив, якими не хочеш скористатися[256]. Принуку зробити щось усупереч власному бажанню цей індивід сприймає як порушення своєї свободи. Негативна свобода — відносно порожнє поняття, яке зазвичай не несе жодної інформації, крім тієї, що усе розмаїття альтернатив повинне залишатися доступним наскільки це можливо. Воно не вказує на жодну форму самореалізації, яка є кращою за інші форми, а просто визначає максимально широкі рамки для самореалізації, обмежені лише вимогою, що негативна свобода особи не повинна дотримуватися за рахунок негативної свободи інших. Ліберальний індивід прагне не лише, за визначенням Амартії Сена, аспекту можливостей свободи, а й аспекту процесу свободи[257]. Індивід не лише хоче досягнути різних цілей, він також прагне сам оцінювати ці альтернативи і вибирати, котрі з них повинні бути реалізовані. Індивід вимагає сфери невтручання, а варіанти вибору повинні обмежуватися лише правом інших осіб на такий самий обсяг свободи. Ліберальний індивід не є асоціальним, але він бажає самостійно оцінювати, з ким йому соціалізуватися. Ліберальний індивід уважає себе унікальним і незалежним, він сам себе визначає, а ліберальна демократія повинна містити множинність різних способів життя і можливостей для автономного вибору. Ліберальний індивід бажає не лише негативної, а й позитивної свободи, що рівнозначне автономії. Позитивна свобода полягає в тому, щоб жити відповідно до власних цінностей. Ідеться не тільки про невтручання, а й про контроль над власним життям і формування життя.
Ґеорґ Зіммель визначив відому відмінність між двома формами індивідуалізму — йдеться про кількісний і якісний індивідуалізм; перший домінував у XVIII столітті, а другий — починаючи з XIX століття і далі[258]. Їх також можна назвати індивідуалізмом просвітницьким і романтичним. Незалежність — головна особливість кількісного індивідуалізму, що його Зіммель особливим чином пов’язує з Кантом. Індивід уважається звільненим від усіх нормативних обмежень, крім тих, які самостійно бере на себе. Зіммель стверджує, що таке розуміння індивіда неповне, бо воно позбавляє індивіда іншого змісту, окрім того, який виникає з його власної свідомості. За його словами, таке розуміння приводить до того, що ми «насправді не є індивідами, а просто маємо індивідуальність»[259]. Тому виникло інше бачення індивіда, яке підкреслює не тільки кількісні характеристики індивіда, а також його якісні відмінності. На мою думку, Зіммель перебільшує суто кількісні аспекти індивідуалізму Просвітництва, а унікальну індивідуальність, за яку відповідальна сама особа, можна було б розвинути з таких очевидних аспектів якісного індивідуалізму Канта. Згідно з поглядами Зіммеля, екстремальніший варіант якісного індивідуалізму був розроблений Ніцше[260]. Зіммель не вважав, що якісний індивідуалізм заступив кількісний, радше вони існували опліч, бо нам досі не вдалося синтезувати їх. Він також стверджує, що співіснування цих двох форм індивідуальності можна спостерігати в сучасному мегаполісі, в якому жителі є втіленням обидвох форм[261]. Жителі таких міст мають значний простір для свободи, відокремлений від інших і у фізичному, і в духовному відношенні, але це також створило потребу виділятися, щоб похвалитися особистою унікальністю перед рештою світу.
253
Beck & Beck-Gernsheim: Individualization: Institutionalized Individualism and its Social and Political Consequences, s. xxii.
255
Milclass="underline" Principles of Political Economy with some of their Applications to Social Philosophy, с. 938.
256
Див. особливо — Berlin: Liberty. Поняття негативної і позитивної свободи я аналізував у «Філософії свободи», розділ 6. (Див. видання українською: Ларс Свендсен. Філософія свободи / пер. з норвезьк. С. Волковецької. — Львів: Видавництво Анетти Антоненко; Київ: Ніка-Центр, 2016. — 336 с. —
258
Див., зокрема, Simmeclass="underline" «Die beiden Formen des Individualismus» в Simmeclass="underline" «Kant und der Individualismus».
259
Simmeclass="underline" Kant. Die Probleme der Geschichtsphilosophie (1905/1907), с. 220.
260
Simmeclass="underline" «Die beiden Formen des Individualismus», с. 54. Це твердження не буде необґрунтованим, але трохи дивує, що Зіммель ніколи не згадує, що найрадикальніший варіант романтичного ліберального індивідуалізму сформував Вільгельм фон Гумбольдт у «Ideen zu einem Versuch, die Gränzen der Wirksamkeit des Staats zu bestimmen» (1792), що своєю чергою стало одним із головних джерел натхнення для лібералізму Джона Стюарта Мілля, в якому центральне місце в політичній та соціальної філософії посідає необхідність окремого простору для розвитку унікальної особистості.