Досі ця книжка значною мірою була присвячена поганій самотності — тій, якої ми воліли б уникнути, бо вона завдає болю. Але існує інша самотність, якої ми прагнемо з власної волі, бо вона приносить у наше життя щось цінне. Звичайно, вихваляється добра самотність, а не погана. Погану самотність визначають набагато однозначніше, ніж добру. В центрі поганої самотності — досвідчення браку чогось, тоді як у добрій самотності більше йдеться про невизначену відкритість до багатьох різних досвідів, думок і почуттів. Погана самотність обов’язково містить відчуття болю чи дискомфорту, тоді як добрій самотності не потрібно зосереджуватися на одному визначеному почутті — часто вона переживатиметься позитивно, але також може бути емоційно нейтральною.
Ці дві форми самотності не обов’язково виключають одна одну — наче б той, хто потерпає від поганої самотності, не має потреби в добрій самотності. Можна відчувати велику потребу побути на самоті і все одно страждати від емоційної чи соціальної самотності; можна мати невелику потребу бути наодинці, без помітного страждання від того, що ти один. Однак ті, хто страждає від поганої самотності, не надто прагнуть доброї самотності[311].
Потреба час від часу бути на самоті, здається, притаманна всім людям, принаймні після періоду дитинства. Як ми бачили в розділі 3, підлітковий вік — фаза життя, для якої характерний високий рівень поширеності поганої самотності. Проте це також час, коли одинокість цінується більш позитивно, ніж у дитинстві, коли починає заявляти про себе потреба в добрій самотності. Мало яка семирічна дитина розуміє, що мається на увазі під «доброю самотністю», тоді як переважній більшості дванадцятирічних про це вже відомо[312]. На початку статевого дозрівання виникає потреба проводити більше часу наодинці, і цього стану прагнуть добровільно; ті, хто в такому віці може за власним бажанням проводити час наодинці, виявляється, соціально краще адаптовані від тих, хто не мав такої можливості[313].
Можемо стверджувати, що у філософії дискусія щодо існування доброї самотності точилася ще від часів Античності. Цицерон пише, що людина — істота, яка створена для спільноти з іншими. Самотність суперечить людській природі[314]. За Цицероном, абсолютно аморально присвятити себе самотньому пошукові істини, а не виконанню обов’язків перед суспільством і заради його підтримки[315].
Систематичну відмінність між доброю і поганою самотністю першим визначив, імовірно, Йоган Ґеорґ Ціммерман у своїй праці на 1600 сторінок «Про самотність» (1784—1785). Добра і погана самотність беруть початок, відповідно, з добрих і поганих причин. Серед поганих причин Ціммерман називає неробство, людиноненависництво, нудьгу і особливо «іпохондрію», яка в той час була багато в чому синонімом до «меланхолії». Він також критикує «мрійливість» відлюдників і монахів. Така погана самотність викликає мізантропію і нудьгу. Добра самотність, навпаки, дає свободу і незалежність, спокій у роботі, покращує характер і підносить душу. Ціммерман підкреслює, що ця добра самотність повинна поєднуватись зі спілкуванням з іншими людьми. Насамперед Ціммерман намагається знайти якусь проміжну позицію, звідки можна спостерігати за розумінням самотності як з боку її прихильників, так і з боку її ворогів, «бо справжня мудрість перебуває посередині між світом і самотністю»[316]. Тож слід сказати, що Ціммермановий аналіз значно більше тяжіє до захисту саме самотності, а не спільноти. Саме самотність показує людині «її справжні потреби»[317]. Спільнота розглядається як соціальний простір для розваг і безглуздя[318]. Справжнє визнання і справжнє життя належать самотності, тоді як суспільне життя — це сфера фальшивості.
Крістіан Ґарве у своїй двотомній праці «Про спільноту і самотність» (1797—1800) також намагається дати збалансоване визначення, але він суттєво тяжіє до позиції прихильників важливості спільноти[319]. Ґарве також підкреслює, що самотність дає свободу і можливість цілком присвятити себе чомусь[320]. Він пише, що всі великі філософи і поетичні генії любили самотність[321]. Водночас самотність становить пряму небезпеку для слабких і посередніх душ, тому що вона викликає нудьгу, в ній є щось хворобливе. Тому навіть великі філософи і поети повинні прагнути самотності лише час від часу[322]. Для Ґарве спільнота є правилом, а самотність — винятком.
311
Jf. Long & Averilclass="underline" «Solitude: An Exploration of Benefits of Being Alone».
312
Galanaki: «Are children able to distinguish among the concepts of aloneness, loneliness, and solitude?»
313
Larson: «The Emergence of Solitude as a Constructive Domain of Experience in Early Adolescence».