Кант розрізняє погані та поважні причини для того, щоб бажати бути на самоті:
Ізоляція від суспільства вважається чимось піднесеним, якщо вона залежить від ідей, які нехтують всяким чуттєвим інтересом. Бути на самоті й, відповідно, не потребувати ніякого товариства, хоч і не бути при цьому відлюдником, тобто не уникати інших, — це ніби бути вищим за потребу, а це наближає до піднесеності. І навпаки, уникати людей через мізантропію, відчуваючи до них ненависть, чи через антропофобію (страх людей), чи через те, що боїшся їх як ворогів, — це викликає і огиду, і зневагу. Щоправда, існує й інша мізантропія (називати її так доволі необґрунтовано), яка для багатьох розсудливих людей зазвичай дається взнаки в старості. З огляду на доброзичливість ця мізантропія доволі філантропічна, але через довгий і сумний досвід такі мізантропи не можуть переживати задоволення, перебуваючи поряд із людьми. Свідченням цього є їхня схильність до самотності…[323]
Кант застерігає від того, щоб учений-філософ їв наодинці, оскільки це призведе до втрати жвавості та легкості його свідомості, послабить думки і до того ж унеможливить появу тих думок, котрі могли б прийти до нього у розмові з іншими[324]. Дещо атипово наголошувати на тому, що філософ повинен прагнути до соціалізації. Як побачимо, радше прийнято підкреслювати, що самотність становить передумову для філософського пізнання.
Філософи часто виділяли самотність як щось позитивне, як привілейований простір для роздумів, в якому людина наближається до істини[325]. Декарт наголошує на тому, що йому довелося усамітнитися в сільській місцевості, далеко від міста і всіх знайомих, для того щоб мати змогу по-справжньому присвятити себе розмірковуванню[326]. У багатьох листах він згадує свою любов до самотності.
Аристотель стверджує, що найкращим життям є життя споглядальне, а його можна досвідчити в самотності. Всі чесноти повинні реалізовуватись у взаємодії з іншими людьми, але той, хто мудрий, є незалежнішим за інших і, отже, може виконувати свою роботу сам. Тоді він додає: «Напевно, краще б йому мати сподвижників, але все-таки він найбільш самодостатній»[327]. Споглядальне життя можна прожити в самотності, хоча це не обов’язкова умова.
За доби Середньовіччя самотність загально тематизували в релігійному контексті як простір, де людина має можливість наблизитися до Бога[328]. Доволі мало було роздумів над самотністю як проблемою. Чи радше так: самотність становила проблему настільки, наскільки людині бракувало зв’язку з Богом[329]. Але в самотності, у почутті покинутості людина стає настільки душевно роз’ятрена, що знову прагне відкритися Богові.
У час Відродження набула поширення думка, що вчені повинні займатися своєю справою, перебуваючи в самотності. Ймовірно, Петрарка був першим, хто написав цілу книжку про самотність «De vita solitaria» (1346—1356)[330]. Праця починається з завваження, що всі духовні люди повинні шукати самотності, прагнучи піти далеко від міст і людей, котрі там мешкають. Самотність звільняє від вимог, поставлених іншими, і дає можливість самому вибирати, як жити. Проте в такому стані для товариства потрібні книжки: «Ізоляція без книжок — це вигнання, в’язниця і тортури»[331]. Самотність сама по собі не може гарантувати душевний спокій, якого прагне людина, оскільки для такого стану потрібен ще ясний розум. Петрарка також підкреслює, що самотність поєднується з дружбою, і він волів би залишитися без самотності, ніж без друга.
За словами Монтеня, «ціль самотнього життя завжди одна й та ж, а саме — жити вільніше і більш невимушено»[332]. Він каже, що добра самотність, в принципі, може бути досягнута будь-де — і посеред міста чи двору, але найкраще для цього бути наодинці. Монтень каже, що самотність краще пасує старості, ніж молодості, і що, проживши таку велику частину життя задля інших, людина заслуговує присвятити останню частину свого життя собі[333]. Він також підкреслює, що цей стан ставить вимогу перед особою, тому що «ми повинні присвятити себе пошукові вдоволення у нас самих»[334]. Не слід використовувати цей час на справи, спрямовані на досягнення слави і хвали, бо в такому випадку людина ще занадто прив’язана до того, що перебуває поза її межами. «Не турбуйся про те, що світ говорить про тебе, а постарайся навчитися розмовляти з самим собою. Заглибся у себе, але спершу підготуйся до того, щоб прийняти себе. Це безумство — довіряти собі власне життя, якщо ти не владний над собою. Людина може зазнати невдачі як у самотності, так і в стосунку з іншими людьми»[335]. Потрібно виробляти здатність керувати своїми почуттями і думками[336].
325
Це стосується не лише філософії. У Біблії, Бог, як правило, передає свою волю людям, які перебувають наодинці. Мойсей отримав Тору, коли провів на горі Синай 40 днів на самоті. Павло був один, коли пережив одкровення дорогою в Дамаск. Незважаючи на свою безперечну публічність, Ісус часто усамітнювався, щоб помолитися, і закликав своїх учнів робити те ж саме. Святі йшли в пустелю, подалі від своїх побратимів, щоб прийняти випробування, приготоване для них Ісусом; на відлюдді вони мали віднайти ближчий зв’язок з Богом. Магомет пережив перше одкровення, коли був один у своїй печері на горі Джабаль ан-Нур. Одкровення відбувалися передусім тоді, коли людина перебувала на самоті.
326
Descartes: A Discourse on the Method of Correctly Conducting One’s Reason and Seeking Truth in the Sciences, с. 27.
328
Див., наприклад, Eckhart: Å bli den du er. Perspektiver på menneskets frihet, særlig «Om adskilthet», с. 202—15.