Наразі нас не обходить, чи вбачати в цьому справді сутнісну рису слов'янської ментальности, чи, як Д. Чижевський, симптом пізнього філософського пробудження слов'ян, тобто недостатньої, на той час, підготовлености ґрунту для постання ориґінальних філософських систем. Важливо те, що філософія української ідеї, ця фактично теоретична самосвідомість українського національного відродження XIX — початку XX століть, всепроникальна для нашої духовної культури від Кирило-Мефодіївського гуртка аж до «розстріляного Ренесансу» 20-х років, де її останнім евристичним проявом стала так звана «літературна дискусія»[7], — отже, у перекладі на мову персоналій, від П. Куліша й Т. Шевченка до М. Хвильового (не випадкова заява Хвильового: «Ми… ведемо свою родословну від Куліша» [139, 475]) і до «згасаючих коливань» еміґраційної філософської думки (Д. Чижевський — І. Мірчук — М. Шлемкевич…), при всій своїй — без перебільшення — життєвій значущості для духовних потреб пробудженого доісторичного життя українського народу, при тому, що рідко який український мислитель тої доби не прилучився до розвитку цієї філософської течії особистим внеском, — при всьому цьому, — повторюємо, філософія української ідеї не дала жодної, «випареної» до кристалічно-понятійної форми філософської системи у властивому розумінні цього слова[8]. Відповідно, взяти на себе цей труд «випарювання» живого потоку культури (та ще й культури виразно «літературоцентричної», — і це при вкрай недостатній розробленості методик історико-філософського аналізу художнього тексту) до жорстких мислених структур певної, хай недоформованої, «недоукомплектованої», а все ж ідеології — належить сучасному дослідникові. Часова дистанція (кількадесятилітній занепад традиції) дає змогу розглянути філософію української ідеї від 40-х років XIX до 20-х років XX ст. як усе-таки завершену — хоч і не зняту! — цілість, щоправда, не «в собі» завершену, а внаслідок досить брутального зовнішнього втручання, але в даному випадку це неістотно, як неістотно для осягнення особистої внутрішньої цілости скінченого людського життя, урвала його смерть природна чи насильницька, у старості чи в сповненому перспектив і планів на майбутнє зрілому віці.
7
Остання, на авторитетну думку М. Скрипника, котрий, як теоретик партії, взяв у ній жваву участь, «своєю суттю була боротьбою течій щодо розуміння шляхів і напрямків української культури, щодо лінії комуністичної партії в національному питанні на Україні» [94, 26].
8
Це, до речі, стосується не тільки України. За спостереженням Р. Шпорлюка, більшість учених на Заході відмовляють так званому націоналізмові в статусі повноцінної доктрини передовсім на тій підставі, що, мовляв, «на відміну від решти „ізмів“, націоналізм не породив власних великих мислителів, власних Гоббсів, Токвілів, Марксів чи Веберів» (цит. за [172, 79]). Нам, проте, здається, що й сам Р. Шпорлюк нехотя демонструє залежність від інерції цього суто західного, «романо-германоцентричного» підходу до всякої ідеології, кажучи Мірчуковою метафорою, «по вертикалі», коли береться обстоювати теоретичну повноцінність націоналізму коштом підтягування на рівень «систематиків» тих мислителів, котрі в різний спосіб враховували націю у своїх концепціях як інваріант. Щоб довести паритетність теоретичного протистояння марксизму й націоналізму в XIX ст., зовсім не конче стикати між собою К. Маркса з Ф. Лістом, аби «помірялися силами»: історія ідей не рівновелика історії імен, і відсутність «власних Гоббсів, Токвілів, Марксів чи Веберів» далеко ще не тотожна філософській убогості.