Післямова
УКРАЇНЦІ — НАЦІЯ ГЕРОЇВ
Написав я чергову книгу з дещо претензійною назвою — «Філософія українства». Розумію, що обов'язково знайдеться хтось — нездатний, лінивий, дурний — і скаже незадоволено: ти дивись, замахнувся!
Так, замахнувся. І кинув. І когось перекинув.
До когось не докинув.
Я, колишній рядовий лікар, українець, можливо, середніх здібностей, раптом, за якихось п’ять років став ідеологом українського націоналізму.
Так, принаймні, говорять. Люди. Українці.
Вороги, щоправда, чіпляють ярлик ідеолога фашизму.
Теж почесно. Хоч і не зовсім справедливо. Бо я не італієць.
Я — українець.
Чи гордитися тим, що я українець?!
Мушу гордитися. Хоч ситуація, в яку завели себе українці, не така, щоб бити себе радісно в груди і кричати на весь світ: «Ми — українці!»
Але я горджуся. Національність зобов'язує.
Я і сусіди моєї нації знаємо, хто такі українці. Прикладів героїчних, кривавих і величних одинаків і тисяч достатньо.
Згадати прізвища?
Чи вистачить паперу?!
Українці — нація героїв. Нація зарізяк, насильників, убивць і погромників.
Так, принаймні, свідчать великі нації.
Жиди, поляки, турки та інші спробували українського пороху. Українського ножа. Удавки. Вони знають, що це таке.
Вони знають, як незручно, коли кишки тіліпаються між ногами. Вони знають, що таке затруднене дихання. Тому й складають про нас легенди. Лякають свої діти українцями.
А ми наполягаємо, що є мирною нацією гречкосіїв.
Е-е, ні, кажуть вони. Бо знають, що це від нашої скромності такі занижені оцінки.
Бо це ми, а не вони забули запах згарищ Умані та сотень інших зажидівлених й польських містечок і сіл, самовільно, без дозволу розкиданих по нашій Україні.
Ми їм снимося. Хмельницький, гонта і Петлюра регулярно приходять до них уві сні. І Бандера теж! І Шухевич!
Хмельницький з шаблею, Бандера з удавкою.
Вороги кричать зі страху. І мають рацію.
Вони від своїх неспокійних снів піднімають всесвітній ґвалт.
Вони не перебільшують. Вони бояться нас! Вони нагадують нам, що українці — сила, страшна сила. Якщо її вивести з рівноваги.
Так, ми нація — погромників! Грубих і нещадних зарізяк. І ми тільки почали роботу!
Нагадую переляканим: погроми ми робили тільки на своїй землі. Не у панській Варшаві, не в Стамбулі, не в Тель-Авіві. Чи вошивій Московії.
То в чому справа?! Чому такий ґвалт? Чому протести?!
Невже ми не маємо право зарізати того, хто в нашій хаті нас не хоче?!
Ах, права людини! Це серйозний аргумент. Для Сполучених Штатів Америки.
Які постали на кістках аборигенів-індіанців. Для Росії. Яка знищила десятки племен і націй. Яка сьогодні спеціалізується у знищенні чеченських дітей і жінок.
Права людини — це серйозно. Коли мова не про українську людину. А про іншу, яка хоче бур'яном прорости на нашому подвір'ї.
То яка ж філософія українців?
Згадати хто ми є. Яких батьків діти. Яких дідів онуки.
Згадати про свою силу. Відчути себе сильними. Освіжити почуття наших ворогів. Дати їм нові аргументи нашої сили. Нові жахливі приклади.
Дати їм нові прізвища наших героїв, які звучатимуть аж до Тихого океану.
До Нью-Йорку. До Тель-Авіву.
Нових Хмельницьких, Петлюр і Бандер.
Людей, до речі, освічених і працелюбних. Потенційно мирних. Які хотіли бути дипломатами, вчителями, священиками, журналістами, лікарями.
Але змушені були перервати своє навчання, свою практику. є стали героями.
Великими героями. Великої У країни. України від, вибачте паньство, Сяну і — привіт, Грузіє! — по Кавказ.
Гречкосіїв сьогодні в Україні достатньо. Але їм, сіромашним, не дають мирно сіяти гречку під мирним небом синьо-жовтої Вітчизни. З них наполегливо хочуть зробити героїв.
Ще трохи нахабства наших ворогів, по болоту піде хвиля і герої будуть.
Тисячі, мільйони героїв.
І будуть у школах Тель-Авіва і Москви інтелігентні вчителі розповідати про безчинства «варварів»-українців…
І з'явиться у декого тверде бажання повернутися до своїх першоджерел.
От тільки квитків купейних вже не буде. Бо залізниці будуть трохи пошкоджені. Прийдеться пішки йти. Як сербам з Хорватії в рідний Белград.
Героїв треба. Обов'язково треба. І вони — зачекайте! — будуть!
Оце і вся філософія українців! У героїчному служінні Батьківщині.
А ви думали це щось складне?
Хто зголошується?! Хто хоче стати героєм?! Записую!
Роман КОВАЛЬ
Я розумію українців
Коли у нас буває застілля, ми обов'язково п'ємо за цю, добру до нас країну, і знаємо, що будемо вдячні їйі коли повернемося на свою Батьківщину — Грузію. Легко передбачити реакцію людей, які виховувались в дусі радянського інтернаціоналізму, коли вони візьмуть в руки цю книгу: «Ага, — скажуть вони недоброзичливо, — Роман Коваль — националист. Его лозунги недемократичные». Й захочуть відкинути книгу.
«Стоп! — скажу я їм. — Зупиніться, шановні! Скільки ж можна жити за старою звичкою?! Не хочете вникати в суть речей і для свого душевного спокою відразу ж причеплюєте ярлики? І вам здається, що ярлики все прояснили? Ні, шановні, ні!
Послухайте хвилинку.
Мені, грузину, що живе волею долів Україні, подобається націоналізм Романа Коваля і зовсім не лякає його гасло «Україна для українців!»
«Как же так?! — здивуєтесь ви.
А ось як! Націоналізм — це природне світосприйняття. Суть його в тому, що українець більш за все на світі любить свою, українську, націю і прагне її безсмертя, а я, грузин, найбільше у світі люблю грузинську націю і також хочу її безсмертя.
Хіба ці бажання протирічать (суперечать) одне одному?
Гасло «Україна для українців» не забороняє мені жити на українській землі. Смисл цього гасла в іншому, а саме: ця частина земної кулі, як і інші, повинна мати свого господаря, відвічального перед Богом.
Відповідального за те, щоб ця земля була доглянутою, щоби на ній достойно жили достойні люди, щоб тут складалися пісні на славу цієї землі.
Хто може бути господарем України? Зрозуміло, українець. Тому що у мене, грузина, є своя частина землі, за яку я відповідальний. Такі ж землі — в інших місцях — мають й інші національні меншини, які населяють Україну: євреї, вірмени, росіяни тощо.
Тут чую незгоду, чую, хтось говорить російською: «Я не украинец, но Украина моя родина — тут похоронены мои деды».
Може бути. На цей момент. Але може статися так, що ви легко відмовитеся від цієї «батьківщини».
Ось, наприклад, у Прибалтиці російськомовні наполегливо вимагають, щоб всі вважали ці країни їхньою батьківщиною. А з «гарячої точки», яку вчора вважали своєю батьківщиною, вони тікають, як чорти від ладану, волаючи, що це чужа війна і гинути в ній «глупо».
А хіба справжні сини відмовляються від Батьківщини, коли там стріляють?
Значить, для вас Україна є батьківщиною доти, доки нічого не загрожує вашому здоров'ю «вдоволь кормящегося».
А Роман Коваль та інші націоналісти завжди будуть з Україною. Вони з Батьківщиною завжди тому, що вони діти, які люблять матір не за те, що вона їх смачно годує. А тому, що можуть жити тільки під її небом, її піснями, її квітами. є Україна їм потрібна для того, щоби зробити її сильною, багатою, досягти в ім'я її нових і нових духовних вершин.
Гасло «Україна для українців!» порушує спокій тільки тих неукраїнців, які наїхали сюди експлуатувати багатство цієї країни, скажемо відверто, паразитувати на цій чудовій землі.
Я — грузинський націоналіст — знаю, як я повинен жити в Україні.
По-перше, не бути тут російськомовним, не бути русифікатором.
По-друге, поважати закони і звичаї цієї країни.
По-третє, бути корисним цій країні.