У своїй збірці «Про ворогів, союзників і попутників», виданій 1993 року, я писав, що лібералізм і соціалізм є різними сторонами однієї, неукраїнської медалі: лібералізм вважає за божество окрему людину незалежно від національності, соціалізм — масу цих людей. Суспільним інтересом цих політичних течій є задоволення довгого реєстру потреб споживача або купи споживачів, зрозуміло, незалежно від їхнього ставлення до України. Ідеалом для них є влада споживача, безнаціонального за походженням і духом.
Сьогодні, в 1995 році, спостерігаючи загострення гризні між соціалістами та лібералами, попри всі твердження обох сторін про «принциповість» цієї гризні, ніяких принципових ідеоло-гічних розбіжностей між ними побачити неможливо: і ті, і ті виступають за демократію, тобто за владу Хама.
Хама, який не знає різниці між Вячеславом Липинським, Юрієм Липою та Василем Липківським. Зате знає різницю між «Фантою» та «Пепсі-колою» і, значиться, прямує до цивілізації, цивілізації споживання, самовдоволеного споглядання.
Цим Хамським провідникам чужою і страшною є шляхетна концепція влади Вячеслава Липинського: Вождь Нації (Гетьман, Монарх, Диктатор), який творить, призначає еліту — верству Панів-Яфетів, що своєю активною творчою, подвижницькою діяльністю прагне бути схожою на видатного Українця — Вождя. Своєю ж силою, красою, розумом, своїми видатними якостями еліта викликає у маси бажання наслідувати еліту. Таким чином еліта приборкує Хама, ошляхетнює, оздоровлює суспільство. В такому суспільстві неможливий культ пересічної людини з її мораллю рівності і вседозволеності, який хочуть прищепити Україні демократи-соціалісти і демократи-ліберали, поводирі Хамів, Хамів червоних і синьо-жовтих.
Наше недорікувате, недоукраїнське суспільство хворе на соціалізм не тому, що Чорновіл чи який інший демократ не вхопився як слід за владу. Навіть, коли демократи займуть всю Президію Верховної Ради, заполонять всі коридори адміністрації Президента, суттєвих змін не буде, бо вони, дисиденти-екс-комуністи, якраз і є найзапеклішими соціалістами за своєю психологією.
Наше суспільство хворе на соціалізм тому, що не вироблені шляхетні традиції влади Яфета, тому, що традиції винниченківщини-драгоманівщини знайшли своїх численних адептів сьогодні. Кучма, Мороз, Чорновіл, Горині, Пинзеник, Павличко, Юхновський, Філенко, Симоненко, Гриньов — численні опоненти Липинського, друзі Хама та їхні поводирі — сьогодні знову перемагають.
В Україні панує мораль невільників, невільників утилітарних хотінь, невільників безпідставних амбіцій, невільників соціалістичних догм і соціалістичних (еґалітарних) пристрастей, Хамів, які хочуть повної свободи від держави.
Загальне виборче право, за яке боролись дисиденти і яке втілювали соціалісти, урівняло всіх: одинокого Яфета і стоголового Хама; споконвічного українця і приблуду-чужинця, який завтра — дай, Боже! — перекотиться кудись далі. Убога людина, яка не знає якого вона роду, продовжує бути божеством, ненависть до Пана, навіть до слова «пан» домінує в суспільстві. Матеріальний достаток і рівність з Хамом — головні нинішні цінності в Україні, яка ще не стала УКРАЇНОЮ.
Звинувачення Ніцше залишаються актуальними.
Вячеслав Липинський, який вважав самовладність Богдана Хмельницького за найбільшу його заслугу перед нацією, нагадував нащадкам: «Український народ зумів добитись волі тільки тоді, коли він знайшов для своїх змагань великого й розумного вождя (провідника). І тільки тоді, коли цей великий вождь (провідник) зумів знайти та вибрати найкращих людей і до послуху цим людям усю націю українську прихилити».
Зрозуміло, що жоден із перерахованих вище соціал-демократичних «авторитетів» — тим більше, їх оточення — не здатний претендувати на історичну роль Вождя Нації.
Надію дає, що традиції не є чимось незмінним. Незважаючи на століття плекання любові до натовпу (народництва, соціалізму, демократії), буде навпаки — натовп любитиме Володаря, який прийде.
Це буде не цар і не король, не спадковий монарх — елітні роди українські винищені або ж розчинилися в елітах інших націй. Це буде Вождь на підставі власного права — завдяки своїм достоїнствам, досягненням, заслугам, завдяки своїй силі і силі власного прикладу.
Він призначить керівників натовпу — еліту.
І український народ захоче бути схожим на еліту.
І взнає своїх героїв.
І забуде різницю між «Пепсі-Колою» та «Фантою».
І згадає запах поту, пороху і крові.
Ми віримо в це. І це наш надійний аргумент.
Травень 1995 р.,
Київ.
Розум може обдурити
Прочитав Вашого листа. З думками, викладеними в ньому, можна погоджуватися, а можна й заперечити їх.
Візьмемо одну з порушених Вами проблем — проблему шовінізму.
Справді, огидне явище. Ми, українці, на своїй шкірі відчули, що таке шовінізм польський, російський, мад'ярський. А ось українського шовінізму досі не було. Не маємо й держави. А поляки, росіяни, мад'яри мають!
Чи не виникає у Вас думка: а, може, б не завадило хоч трохи шовінізму українського — щоб вороги відчули, що і в нас є зуби? Чи хочете далі жити за плебейським принципом: «Лучче кривду терпіти, ніж кривду чинити»?
Оця малоросійська «мудрість» значною мірою пояснює причини нашої бездержавності, бо держава — це завжди насильство, в першу чергу супроти тих, хто цієї держави не хоче.
Не був українцям притаманний національний егоїзм, не ставили вони над усе державні інтереси! Завше інтереси якоїсь іншої етнічної спільноти ставилися вище своїх.
То чи доречний пафос тих, хто обвинувачує українців у шовінізмі чи егоїзмі?
Друга Ваша теза: не може весь нарід бути винним, не можуть бути винними всі жиди, всі росіяни… З одного боку, Ви знову таки, маєте рацію, а от із другого…
Добре, не будемо всіх жидів звинувачувати в Голодоморі 1932–1933 рр., в репресіях ЧК, де більшість складали сини Ізраїлеві, не будемо звинувачувати в тому, що жиди завжди служили нашим поневолювачам, що сьогодні вони розгорнули шалену антиукраїнську кампанію в контрольованих ними світових мас-медіа. Не будемо цього робити.
І чого досягнемо?..
Звинувачень цілого українського народу в антисемітизмі.
Українці — це народ-антисеміт — так нас називають жиди, а за допомогою їхньої величезної пропагандивної індустрії вже й інші народи світу готові повірити в це. І це ще не все. Під тиском Ізраїлю слабодухий Президент України Леонід Кравчук просить у жидів прощення від імені українців за злочини, які буцім-то проти них вчинив український нарід. То чи варто церемонитися?
Другий приклад. Німці. Народи світу засудили їх за злочини в Другій світовій війні. Вже друге покоління німців, яке у війні участі не брало, розплачується з тими, хто постраждав у ті роки, насамперед, з жидами — саме їм надходить максимум компенсації. Виходить, весь німецький народ відповідає.
Третій приклад. Степан Бандера стверджував, що українці борються не лише з імперіалізмом, але й із російським народом. Чому? Та тому, що абсолютна більшість росіян є носіями імперської свідомості. В Україну вони прийшли як окупанти, колоністи, «упорядникиє нашого життя. Без них, отих ванєк і пєтрушєк, імперська ідея не вийшла б за межі кремлівських палат. Зрозумійте: розділення росіян на шовіністів і нешовіністів, на порядних і непорядних віддаляє нас від незалежності, бо розмиває образ ворога, панування якого треба скинути.
Уявіть лише собі, що в часи визвольних змагань 40-х років ХХ століття упівці почали б дошукуватися, виясняти, який окупант кращий, а який гірший, якого треба нищити, а якого ні. До чого такий «гуманний» підхід допровадив би?!