Цей політик стверджував, що вихід України з національної кризи — в економічних реформах, у переході до ринкової економіки. Причину українського занепаду він вбачав в економічних факторах: у зниженні виробництва промислових товарів та продовольства. Не в ослабленні інстинкту самозбере-ження української нації, а в суто матеріальній площині.
Як тільки економічна ситуація поліпшиться, чуємо ми від таких дорадників, і більше вироблятиметься ковбаси і сала, буде державність, а населення відразу заговорить українською мовою.
В чому ж тоді суттєва різниця між позицією правозахисника з двадцятисемирічним тюремним досвідом і пересічного обива-теля, який теж мислить ковбасними категоріями?! Чим різняться позиції пересічного Хама і людини, яка вважає себе українським месією?!
«Досі я бачив нещастя австрійського парламенту тільки в тому, що в ньому відсутня німецька більшість, — писав у книзі «Майн Кампф» Адольф Гітлер.
— Тепер я переконався, що сама сутність цієї установи приречена». На думку Гітлера, період існування парламентської демократії завжди співпадає із занепадом держави. Парламентаризм, стверджував він, є причиною неймовірного напливу самих нікчемних фігур. «Яке б питання не виникало, всерівно вирішувати його буде більшість людей нетямущих та невмілих», — говорив Адольф Гітлер.
Пророцтва Гітлера збуваються в «самостійній Україні»: український політикум до верхів наповнений нікчемами, слимаками, самозакоханими павіанами і параноїками-дисидентами, а ініційовані ними «демократичні перетворенняє призвели до децентралізації й відповідно до ослаблення влади, до пограбування України та активізації сепаратистських рухів…
Ми своєчасно зрозуміли хибність гасла «Спочатку демократія, а потім держава» і повели просвітницьку роботу, пропагуючи пріоритет національних цінностей, впровадити які в постколоніальному суспільстві, як бачимо, можна лише насильством — через встановлення українською елітою національної диктатури…
Якщо ми не бажаємо, щоб Україна перетворилася в приватизовану чужинцями територію, без'ядерну, нейтральну, безборонну, «країну» без кордонів й власних національних інтересів, а хочемо міцної авторитетної України, якою б керували українці, то мусимо спершу самі стати прикладом — прообразом майбутньої української держави: стати сильними, непоступливими, де треба — агресивними, об'єднаними організаційно, озброєними національним віровченням.
Ми повинні стати маршевою колоною, в яку ввіллються Загони Санації, сформовані з етнічних українців, котрі усвідомлюють, що перед тим як будувати, треба розчистити будівельний майданчик від сміття, знищити псів попереднього господаря, а самого тирана-чужинця посадити на ланцюг.
Знаємо, що гасло «Україна для українців!» Миколи Міхновського, незважаючи
на всі катастрофи, буде втілене в життя сучасним поколінням українців.
4 грудня 1993 р.,
Дніпропетровськ.
Про гуманізм
22 серпня 1994 року Провід ДСУ виступив зі Зверненням до українських кіномитців, в якому закликав діячів культури висвітлювати прекрасні епізоди перемог над ворогом, «оспівувати українську героїку, яка пробудить серед українців, навіть зросійщених, гордість за силу української зброї, гордість за Україну, покличе їх повторити славні подвиги попередніх поколінь».
Це звернення було опубліковане в різних газетах. Вчора я отримав з Одеси конверт, в який була вкладена газетна вирізка з текстом нашого звернення. На зверненні червоним чорнилом росіянин Воскобойніков написав: «Подонки битые й недобитые! Удел ваш — ходить с битыми мордами й поротой задницей. А у меня, офицера, одна мечта: у стенки стоят недобитые твари — бандеровцы, оуновцы, руховцы й прочая тварь, наложившие в штаны, а я даю команду строю солдат: «По врагам человечества — огонь! А недостреленных — утопить в гавне!» И зтот час прийдет! Будьте уверены, сволочи недораздавленные!»
Вчора я мав розмову з однією дуже чемною, доброю пані зі східної України.
Вона закликала творити довкола себе добро і переконувала, що зло породжує нове зло.
Ми посперечалися: що таке зло і що таке добро? Підставляти праву щоку, коли б'ють по лівій — це добро чи зло? Чи українцю виставляти молодшу дочку москалю, який щойно зєвалтував старшу? Чи таки варто його вбити? І вбивство цього москаля, або, наприклад, офіцера Воскобойнікова з Одеси, який готовий невтомно стріляти і топити українців, — зло чи вияв гуманізму?
Після довгих суперечок, ми з цією пані, для якої мир і добро України — найвищі цінності, прийшли до висновку, що гуманним є добре ставлення лише своїх. До ворогів гуманізм неприпустимий. Не вбити ворога України — це справжній злочин.
Тому, дорогі друзі, хай не здригнеться у вас рука, коли прийде час розплати з ворогами українського народу — воскобойніковими, івановими, чудайкіними!
1 жовтня 1994 р.,
Київ.
Чи всіх традицій ми хранителі?
Минулого року побував я на колись славетній землі Холодного Яру, землі напоєній кров'ю українських героїв. Розмовляючи з місцевими селянами, побачив, що українська традиція переривається — селяни, які досі ходять стежками українських партизанів, забули, хто протоптав ці стежки. Вони не знають про існування Холодноярської республіки, не знають, хто такі герої-холодноярці. Один лише дядько, хата якого знаходиться в 500 метрах від дуба Залізняка, сказав, що чув про холодноярців, це, мовляв, бандити, які боролись проти радянської влади.
До чого я веду?
Ви, українське козацтво, якраз і є тією силою, яка намагається, щоб традиція українська — традиція українського лицарства — не переривалася, а дала на межі тисячоліть нових героїв — сучасних Сірків, Виговських та Болбочанів. Але, друзі, чи всіх традицій ви є хранителями? Скажіть чи були такі випадки, щоб протягом року український козак XVII ст. не вбив ворога? Чому ж ми не стаємо на ґерць з ними?! Чи ворогів вже нема на нашій землі?..
Час розпочинати планомірну санацію нашої Вітчизни.
Слава Українському Козацтву, яке вилонить нових лицарів!
Слава Україні, яка вилонила і зберегла Українське Козацтво!
13 жовтня 1994 р.,
Київ.
Повірити в свою місію!
Ми сильніші від багатьох партій, навіть чисельніших, тому, що у нашій організації від початку не було інтернаціоналізму, тому, що ми перебороли в своїх лавах демократизм. Нема у нас і страху перед ворогом. Єдине, що може нейтралізувати наші зусилля — це недостатнє відчуття особливої ваги, необхідності дотримання внутріорганізаційної ієрархії, добровільного бажання підкоритися. Фамільярно класти руку на плече обласному керівнику неприпустимо. Панібратству у відношенні до керівників будь-якого рівня треба покласти край.
Сьогодні завдання: в кожній області створити боєздатну українську меншість, дієві осередки ДСУ, присутність яких буде відчутною в місті, селі, районному центрі.
Хотів би зупинитися на такому важливому чиннику — як віра в себе, в свою організацію. Кілька років тому Григорій Гребенюк почав вбивати в мене думку, що крім нас з ним у Києві більше нема нікого. В тому сенсі, що лише ми розуміємо суть національної проблеми українства, що лише ми є виразниками національної правди, національної ідеї. Років два я опирався, не сприймав цієї правди, вважав, що Гребенюк перебільшує. А він вбивав в мене цю думку, вбивав. Говорив, що я повинен відчути, що клин зійшовся на мені. І, врешті, я повірив у свою місію, повірив, що саме на мені зійшовся клин, що саме я зроблю те, чого не можуть зробити інші. Ця віра веде мною, окрилює мене, заряджає енергією, робить мої зусилля результативними…