Подібна позиція Гоголя не була, звичайно ж, свідомим «від рефлектованим» переконанням — навпаки, тут правильно було б говорити про нераціональну (навіть несвідому) ментальну орієнтацію. Що ж до свідомої, суб’єктивно-вольової позиції Гоголя, то вона істотно розходилася з його несвідомо-ментальними мріями. За свідченням Г. Данилевського, Гоголь якось сказав: «нам треба писати по-російськи... треба прагнути до підтримки і зміцнення однієї владної мови для всіх рідних племен. домінантною для росіян, чехів, українців і сербів має бути єдина святиня — мова Пушкіна, подібно до того, як Євангеліє є святинею для всіх християн»[516]. Гоголь суб’єктивно вважав себе російським письменником, принаймні щиро прагнув бути ним. І російська громадська думка, насамперед в особі тодішнього «владаря дум» російської різночинної інтелігенції В. Г. Бєлінського, беззастережно зараховувала його до найталановитіших представників російської літератури. Бєлінський навіть підносить Гоголя до «рангу» провідника «натуральної школи в російській літературі», а «Мертві душі» оцінює як твір «суто російський, національний... стільки ж істинний, скільки й патріотичний... що дихає пристрасною, нервистою, кровною любов’ю до плідного зерна російського життя»[517].
Однак, як зауважив пізніше Бердяєв, у духовному типі Гоголя було щось неросійське, — і це «щось», спочатку ледь виразно, дещо насторожувало навіть Бєлінського, який, високо оцінюючи гоголівські збірки «Миргород» і «Арабески», з помітним роздратуванням говорить про «невдачу у фантастичному», про непотрібність «фантастичних» вигадок у «Вії» і «Портреті».
Чари «петербурзької легенди» заважають Гоголю усвідомити її по суті утопічний характер; так, навіть поставлена перед самим собою вимога «писати мовою Пушкіна» виявилася зрештою нездійсненною. Спираючись на дослідження відомого російського філолога, професора Гельсінгфорського університету І. Мандельштама, Є. Маланюк показує, як переконливо той доводить, що «мовою душі» Гоголя була мова українська, що «не тільки словництво, лексика й семантика, але й синтакса — складня цього письменника були українські і що писав він, сказати б, «перекладаючи»[518]. Звичайно, не слід вважати Гоголя настільки наївним, щоб запідозрити його в буквальному нерозумінні відмінності (й притому істотної) між Україною та Росією. Ні, він хоче бачити «нашу Россию — нашу русскую Россию: не ту, которую показывают грубо какие-нибудь квасные патриоты, и не ту, которую вызывают к нам из-за моря очужеземившиеся русские, но ту, которую извлечет она из нас же»[519]. Але (і в цьому коріниться трагічна помилка письменника) він щиро вірив у реальність «києворуської» (європейської) минувшини московської деспотії, перейменованої Петром І на «Росію». І точний сенс займенника «наша» стосовно Росії легко прочитується з уживання цього займенника в листах (1833) до М. Максимовича: «Туда, туда! в Киев! в древний прекрасиный Киев! Он наш, он не их, неправда? Там или вокруг него деялись дела старины нашей»[520]; «Жаль мне очень, что вы хвораете. Бросьте, в самом деле, Кацапию, да поезжайте в гетьманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда»[521].
Після постановки «Ревізора», а надто після публікації «Мертвих душ» ставлення до Гоголя російської громадськості починає змінюватися. І особливо вразила Гоголя реакція Пушкіна на авторське читання перших розділів «Мертвих душ». Пушкін, пише Гоголь, «который всегда смеялся при моем чтении... начал понемногу становиться все сумрачнее, сумрачнее и наконец сделался совершенно мрачен. Когда же чтение кончилось, он произнес голосом тоски: «Боже, как грустна наша Россия»[522]. Український літературознавець П. Голубенко наводить негативні оцінки творчості Гоголя в колах російської громадськості XIX ст. «Гоголь не любить Росію, — твердить В. Гіппіус, — погляньте, яка красива Малоросія і яка Росія... Сама природа Росії не помилувана, вона вся мрячна й брудна». «У Гоголя ані краплі любові до того життя, яке він так немилосердно змальовує, — пише С. Венгеров. — Про Гоголя можна напевне сказати, що він палко й полум’яно не любив ані російських людей, ані російської природи... Гоголь ставиться до Росії, мов справжній іноземець. Малоросійське світовідчуття... настільки органічно зрослося з Гоголем, що й те нечисленне, специфічно російське, що він знав, карбувалося у його зображенні не стільки як художня емоція, скільки як етнографічна картина»[523].
516
Данилевский Г. П. Знайомство с Гоголем // Данилевский Г. Я. Сочинения: в 24 т. — СПб., 1901.— Т. 14 — С. 99.
519
Гоголь Н. В. Статьи, напечатанные в книге «Вибранные места из переписки с друзьями // Собр. соч. : в 6 т. — М., 1953. — Т. 6. — С. 184.
521
Гоголь Н. В. М. А. Максимовичу 2 июля 1833 // Собр. соч. : в 7 т. — М., 1986. — Т. 7. — С. 88.
522
Гоголь Н. В. Статьи, напечатанные в книге «Выбранные места из переписки с друзьями. — С. 135.