«І пропала Україна. Але так здається». Вона не пропала, бо знати не хотіла «ні царя, ні пихи, а хоч і був цар, та чужий, а хоч були пани, та чужі; а хоч з української крові були ті виродки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий українець, хоч був він простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятовати єдиного бога Іісуса Христа, царя і пана над небом і землею»[536].
Завершується «Книга буття українського народу» програмою-пророцтвом про майбуття України й усіх слов’янських народів: «...голос України не затих. І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не по зостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар. Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камєнь, єго же нє брегоша зиждущии, той бисть во главу»[537].
У 1861 р. Костомаров публікує в журналі «Основа» велику статтю «Две русские народности», в якій робить одну з найфундаментальніших у нашій літературі спроб порівняльного аналізу української та російської ментальності. Відмінність між обома ментальностями, на його думку, формується остаточно вже в XII ст. Коротко принципові відмінності українського та російського менталітету зводяться, за Костомаровим, до таких моментів:
1) у росіян панує загальність (Бог і цар) над особистістю, окремою людиною. Українець цінує вище окрему людину, ніж загал;
2) росіяни нетерпимі до чужих вір, чужих народів, чужих звичаїв, чужих мов. В Україні ж люди «звикли з незапам’ятних часів» чути в себе чужу мову й не цуратися людей з іншим обличчям та іншими звичаями;
3) росіяни — народ «матеріальний», українці прагнуть «одухотворити весь світ»;
4) росіянин мало любить природу, не плекає квітів, «має якусь ненависть до рослин». Українець любить природу, тому й «українська поезія невідривна від природи, вона оживлює її, робить учасницею радості й горя людської душі; трави, дерева, птиці, тварини, небесні світила, ранок і вечір, весна і сніг — усе дихає, мислить, почуває разом з людиною, усе озивається до неї чарівним голосом то участі, то надії, то осуду»;
5) в суспільному житті росіян ціле панує над одиницею, загальне над окремою людиною, яка є цілком придавленою, пригніченою. для українців такий порядок неможливий, вони цінують особисту свободу. У росіян панує насильство (монархія), в українців — добровільна спілка, «федерація».
Надзвичайно суперечливою здається філософська позиція П. Куліша. Проте це поверхове враження. Варто уважно заглибитися у хід думки Куліша, спробувати охопити її єдиним поглядом і починаєш розуміти (навіть радше — відчувати, переживати) поліфонію Кулішевого мислення. Головна його позиція (традиційна для української думки ще часів Київської Русі) — спрямованість на «внутрішню» людину. «Глибиною» «внутрішньої» людини, уособленням її найпотаємнішого єства виступає в Куліша серце, яке нерозривно пов’язане з рідним краєм, батьківщиною, Україною. «Внутрішнє», «глибина» постійно протистоять «зовнішньому», «поверхні», що уособлюють усе вороже людині, все чуже рідному краєві, Україні. Із постійного змагання «внутрішнього» з «поверхнею» постає ціла низка антитез: минуле — сучасне, народна мова — штучна мова, хутір — місто, Україна — Європа тощо. Звідси — строкатість і розмаїття реальності, плюральність життєвого простору та часу, поліфонія світу.
Народну мову, просте слово Куліш вважає безпосереднім виявом екзистенційної «глибини» людського єства, безпосереднім «голосом» серця (це близько до того, що більш як через півстоліття скаже про метафізичні глибини мови М. Гайдеггер). Таке просте, щире слово Куліш протиставляє штучній мові літературних салонів як чомусь «чужому» (навіть «іноземному»). І хоча проста людина (близький до землі житель хутора, селянин) шанує «розумність» такого слова, яке походить із розуму («з голови»), в серці своїм, зазвичай, зовсім несвідомо береже рідне слово як найбільший скарб свого єства. Куліш навіть говорить про те, що існують дві мови: справжня, «мова серця», і штучна, «мова розуму».