«Та за одне боягузтво цього плюгавця слід розстріляти! Ану йди!» — казали двоє солдатів, які підтримували його під руки.
«Ось він! Ось він! Падлюка! Ось він!»
Просперові вчувалося, ніби ці слова викрикує один голос, гучний голос натовпу, що сунув за ним, поливав його лайкою і зростав з кожним кроком. Тупіт юрби та солдатів, що супроводжували його, гомін розмов, голубінь неба, свіжість повітря, видиво Андернаха і плюскіт Рейну — все це вливалося в душу молодого лікаря, поки вони йшли від корчми до в’язниці, неясними, туманними, тьмяними враженнями, як і всі відчуття, що наринули на нього, відколи він пробудився. Іноді йому здавалося, розповідав він потім мені, що його вже не існує...
— Тими днями я сидів у в’язниці, — сказав гер Герман, уриваючи нитку своєї оповіді. — Як і всі ми у двадцять років, я був тоді сповнений палких мрій, я хотів захищати батьківщину і командував загоном добровольців, яких сам же й набрав в околицях Андернаха. За кілька днів до цього вбивства мої розвідники зрадили нас, і наш загін уночі потрапив в оточення; французів було вісімсот чи близько того, а нас чоловік двісті, не більше. Мене вкинули до андернахської тюрми й хотіли навіть розстріляти для настрашки нашого краю. Французи збиралися застосувати й ширші каральні заходи, але вбивство, за яке вони хотіли помститися на мені, було здійснене не в курфюрстових володіннях. Мій батько домігся, щоб страту на три дні відклали, а за цей час він з’їздив до генерала Ожеро й випросив у нього помилування. Отож я побачив Проспера Маньяна, коли його привели в андернахську тюрму, і з першого погляду відчув глибоку жалість до нього. Хоча він був блідий, з виразом розпачу на обличчі, в ньому відчувалося щось наївне, щире, і це вразило мене. Я бачив ніби віддзеркалення Німеччини в його довгому білявому волоссі, в синіх очах. У ньому мені привидівся образ моєї поневоленої країни, і я мав таке враження, що переді мною жертва, а не вбивця. Коли його проводили під моїм вікном, він раптом усміхнувся — я не знаю кому — гіркою й журливою усмішкою божевільного, в чиїй свідомості зненацька зблиснула іскра розуму. Вбивця не зміг би так усміхнутися. Коли до мене прийшов тюремник, я став розпитувати його про нового в’язня.
«Та він і слова не сказав, відколи його сюди посадили. Сидить, обхопивши руками голову, і дрімає, а може, думає про своє становище. Французи кажуть, ніби завтра вранці йому оголосять вирок, а не пізніше як через добу розстріляють».
Коли ввечері мені дозволили вийти в тюремний двір на коротку щоденну прогулянку, я весь цей час простояв під вікном нового в’язня. Ми з ним поговорили, і він з наївною відвертістю розповів мені про все, що з ним сталося, і досить розумно відповів на мої запитання. Після цієї першої розмови я вже не сумнівався, що він невинний. Того ж таки дня я домігся дозволу навідати його в камері і пробув у нього кілька годин. Отже, ми бачилися не один раз, і бідолашний хлопець нелукаво втаємничив мене у всі свої думки. Він вважав себе невинним і водночас злочинцем. Згадуючи страхітливу спокусу, подолати яку в нього вистачило сили, він усе ж таки боявся, що міг уві сні підвестися й у стані лунатизму здійснити злочин, який стільки обмірковував наяву.
«А ваш товариш?» — натякнув я.
«Що ви! — з палкою переконаністю вигукнув Проспер. — Вільгельм нездатний... »
Він навіть не договорив. На ці палкі слова, сповнені юної чистоти, я потис йому руку.
«Коли він прокинувся, — сказав Проспер, — то, звичайно, перелякався, втратив голову і втік».
«Не розбудивши вас, — сказав я. — Але в такому разі захищатися вам буде легко, якщо тільки Вальгенферову валізу не вкрадено».
Зненацька Проспер залився слізьми.
«О, я невинний, невинний! — вигукнув він. — Я не вбивав. Я згадав, що мені снилося. Я бігав наввипередки з товаришами на шкільному подвір’ї. Ні, я не міг відтяти голову тому бідоласі, якщо уві сні я бігав наввипередки».
Та незважаючи на проблиски надії, що повертали йому трохи спокою, він знову й знову мучився каяттям. Адже він усе-таки підняв руку, щоб перерізати людині горло. Він суворо осуджував сам себе, він не міг вважати, що його сумління чисте, після того як він скоїв злочин у думках.
«А я ж загалом добрий! — вигукував він. — О моя нещаслива мати! Можливо, в цю саму мить вона безтурботно грає в імперіал із сусідками у своїй невеличкій вітальні, обтягнутій шпалерами. Якби навіть вона знала тільки те, що я надумав убити людину і вже підняв на неї руку... О, вона вмерла б! А я ж у тюрмі, й мене звинувачують у справжньому вбивстві. Хай навіть я невинний у смерті того бідолахи — у смерті своєї матері я буду винний...»