— Ага, згадав! Того другого звали Фредерік. Ну звісно ж, Фредерік! Як я міг забути його ім’я! — вигукнув гер Герман з торжеством у голосі.
Моя сусідка штовхнула мою ногу під столом своєю ніжкою і непомітно вказала на пана Тайфера. Колишній постачальник недбало закрив очі долонею, але за нещільно стуленими пальцями його погляд, як нам здалося, палахкотів похмурим вогнем.
— А що як його звати Фредерік? — прошепотіла сусідка мені на вухо.
У відповідь я підморгнув їй, ніби кажучи: «Помовчіть!»
Герман відразу повернувся до своєї розповіді.
— «Фредерік підло мене покинув! — вигукнув Проспер. — Мабуть, перелякався. А може, заховався десь у корчмі, адже обох наших коней уранці знайшли на подвір’ї. Яка моторошна таємниця! — провадив він після хвилинної мовчанки. — Лунатизм, лунатизм! Але ж напад цієї хвороби був у мене лише раз у житті — і то в шестирічному віці! Чи заберу я із собою в небуття спогад про найдорожче, що є на світі, — про дружбу? Невже мені судилося вмерти двічі, засумнівавшись у братській приязні, що виникла, коли нам було по п’ять років, а потім тривала й у школі, й коли ми стали студентами? Де ж ти, Фредеріку?»
Проспер заплакав. Як бачите, почуття дорожчі нам, аніж само життя.
«Ходімо, — сказав мені він, — я волію побути у своїй камері. Хай ніхто не бачить, що я плачу. Я мужньо зустріну смерть, але зараз мені важко вдавати з себе героя і, признаюся, до болю жаль помирати в юності, коли життя здається таким прекрасним. Уночі я зовсім не спав: бачив картини дитинства, бачив луки, де бігав малим хлопчиком, — можливо, вони мене і згубили. Переді мною відкривалося щасливе майбутнє, — мовив він, уриваючи спогади. — А тепер!.. Дванадцять солдатів. Молодший лейтенант командує: «Націляйся! Плі!» Гуркіт барабанів — і вічна ганьба! Ось воно, моє майбутнє. О, має ж існувати Бог, інакше все це було б аж надто безглуздим. — Тут він обняв мене і міцно-міцно пригорнув до себе. — Ви єдина людина, якій в останню свою годину я можу звірити душу. Вас випустять на волю, ви побачите свою матір! Я не знаю, багатий ви чи бідний, але яка різниця! Ви — моя остання надія! Не вічно ж триватиме ця війна. Так от, коли настане мир, поїдьте в Бове. Якщо моя мати переживе фатальну звістку про мою смерть, відшукайте її. Скажіть: «Він невинний!», втіште її цими словами. Вона вам повірить, — прошепотів він. — Сьогодні я їй напишу. Але ви передасте їй також мій останній погляд, ви скажете, що були останнім, кого я обняв. О, як вона полюбить вас, бідолашна, вас — мого останнього друга! Тут, — сказав він по хвилинній мовчанці, низько похиливши голову мовби під гнітом спогадів, — ніхто мене не знає, ні солдати, ні офіцери, і всім я вселяю жах. Якби не ви, моя невинність залишилася б таємницею між небом і мною».
Я присягнувся, що свято виконаю його останню волю. Мої слова, мій сердечний порив зворушили Проспера. Незабаром прийшли солдати і знову повели його в суд. Йому винесли смертний вирок. Я не знаю, які формальності супроводжували рішення суду, не знаю, що було потім і чи скористався Проспер усіма законними засобами, щоб захистити своє життя. Але він не мав сумніву, що завтра вранці його поведуть на розстріл, і провів ніч, пишучи листа матері.
«Ну от, ми обидва скоро дістанемо волю, — сказав він з усмішкою, коли вранці я зайшов до нього в камеру. — Я випадково почув, що генерал підписав вам помилування».
Я нічого не відповів і тільки дивився на нього, намагаючись закарбувати в пам’яті його риси. А він раптом скривився гидливо і сказав:
«Ви собі не уявляєте, який з мене боягуз! Усю ніч я благав оці стіни, щоб мене помилували, — і Проспер показав на стіни своєї камери. — Так, так, — провадив він, — я вив з розпачу, я обурювався, я пережив жахливі муки передсмертної агонії. Адже вночі я був сам-один. А тепер я думаю про те, що скажуть люди... Мужність — це як святковий костюм. Я повинен умерти з гідністю... Тому...»
ДВА ПРАВОСУДДЯ
— Ох, не доказуйте!.. — вигукнула юна особа, яка й попросила нюрнбержця розповісти страшну історію, а тепер різко урвала його. — Я хочу зберегти надію, що він урятувався. Коли ви скажете, що його розстріляли, я не засну всю ніч. Ви розповісте завтра, чим усе це закінчилося, гаразд?