Усі встали з-за столу. Гер Герман запропонував моїй сусідці руку, й вона запитала:
— Його розстріляли, так?
— Розстріляли. Страта відбулася на моїх очах.
— Справді? Та як ви змогли...
— Він сам цього захотів, пані. А який то жах провести на смерть живу людину, людину, яку ти любиш і знаєш, що вмирає вона без вини. Бідолашний хлопець не відривав від мене погляду. Здавалося, він жив уже тільки в мені. Адже мені він заповів передати матері останній його подих.
— Ну і як, відвідали ви її?
— Після укладення Ам’єнського миру я поїхав до Франції, щоб сказати Просперовій матері прекрасні слова: «Він невинний!» Я вирушив у цю подорож із благоговійним трепетом, як на прощу. Але на той час пані Маньян уже померла з туги. Я пережив глибоке хвилювання, спалюючи листа, якого мав їй передати. Ви, мабуть, посмієтеся з моєї німецької екзальтованості, але я побачив високу й трагічну драму в тому, що останнє «прощай», послане з однієї могили в іншу, залишиться похованим у вічній таємниці, й ніхто у світі його не почує, як ніхто не чує крику подорожнього в пустелі, коли на нього зненацька нападе лев.
— А якби вас підвели до одного з гостей, що тут зібралися, і сказали: «Ось він — убивця!»? Хіба в цьому не було б нової драми? — запитав я, уриваючи його.
Гер Герман узяв свого капелюха й пішов.
— Ви по-хлоп’ячому несерйозні у своїх висновках, — сказала мені моя сусідка. — Гляньте на Тайфера! Бачите? Сидить у кріслі біля каміна, а мадемуазель Фанні підносить йому чашку кави. Він усміхається. Хіба вбивця, для якого розповідь про цю драму була б мукою, міг би зберігати такий спокій? Дивіться, у нього цілком патріархальний вигляд!
— Справді, але запитайте в нього, чи був він у Німеччині, коли там ішла війна?
— А чом би й не запитати?
І з тією зухвалістю, на яку здатна майже кожна жінка, коли її приваблює або збуджує якась таємниця, моя сусідка підійшла до колишнього постачальника.
— Вам доводилося бувати в Німеччині? — спитала вона.
Тайфер мало не впустив із рук чашку.
— В Німеччині? Ні, не доводилося.
— Що ти говориш, Тайфере! — урвав його банкір. — Адже ти постачав провіант під час Ваграмської кампанії!
— А, справді, — відповів Тайфер. — Того разу я там таки був.
— Ви помиляєтеся. Він людина порядна, — сказала моя сусідка, повернувшись до мене.
— Ну, стривайте! — вигукнув я. — Ще сьогодні я витягну душогуба з багнюки, в яку він упірнув, щоб заховатися!
Щодня на наших очах відбувається духовний феномен напрочуд глибокої значущості, але такий простий, що ніхто на нього не звертає уваги. Якщо в чиїйсь вітальні сходяться двоє чоловіків, причому один з них має право ненавидіти або зневажати другого, бо знає про нього якийсь інтимний і нікому не відомий ганебний факт, розгадав його приховану вдачу або навіть готує йому помсту, — двоє таких чоловіків завжди розгадають один одного і відчують, яка безодня розділяє 'їх чи має розділяти. Вони мимоволі стежать один за одним, перебувають у постійній напрузі, погляди й жести видають їхні наміри, й обох, наче магнітом, 'їх тягне один до одного. Я не знаю, що притягує дужче: помста чи злочин, ненависть чи кривда. Подібно до священиків, які не можуть правити месу в присутності злого духа, обидва вони тримаються напружено, підозріливо. Один з них виявляє підкреслену чемність, другий похмуро мовчить — не знаю, котрий із двох; один червоніє або блідне, другий тремтить. Часто месник поводиться так само боягузливо, як і його жертва. Мало хто здатний скоїти зло, навіть у разі потреби; і більшість мовчать чи прощають з відрази до скандалів або остерігаючись трагічної розв’язки. Ось у такому взаємопроникненні душ і почуттів і розпочалася таємна боротьба між колишнім постачальником та мною. Після першого запитання, з яким я звернувся до нього під час розповіді гера Германа, він уникав моїх поглядів. А може, він не зважувався глянути у вічі не лише мені, а й іншим гостям. Він почав розмову з наївною Фанні, дочкою банкіра, мабуть, відчувши, як усі злочинці, потребу побути біля невинної душі в надії знайти біля неї спокій. Та хоч я і сидів далеко від нього, я дослухався до його слів, і мій проникливий погляд мовби заворожував його. Іноді йому здавалося, що він може нишком за мною постежити, але відразу ж наші погляди зустрічались, і він опускав очі. Змучений цим катуванням, Тайфер вирішив знайти від нього порятунок у грі в карти. Я побився об заклад, поставивши на його супротивника, а в душі прагнучи втратити свої гроші. Моє бажання здійснилося, і тоді я сів на місце того, хто програв; у такий спосіб я й опинився віч-на-віч із Тайфером.