І я дістав з гамана ось цього папірця, показавши його всім присутнім:
«Запрошуємо вас узяти участь у похоронній процесії, заупокійній відправі та похованні пана Жана-Фредеріка Тайфера, глави фірми «Тайфер і К°», колишнього постачальника провіанту для імператорських військ, кавалера ордена Почесного легіону й ордена Золотої остроги, капітана першої гренадерської роти Другого легіону Паризької національної гвардії, що впокоївся 1 травня в своєму домі по вулиці Жубера...
Похоронні урочистості відбудуться... тощо.
Від імені невтішних... тощо».
— Як же мені тепер бути? — провадив я. — Я хочу поставити це питання в ширшому плані. Звичайно, на землях панни Тайфер стоїть ціла калюжа крові, а спадщина її таточка — справжнє Ха-цельдама. Я це знаю. Але Проспер Маньян нащадків не залишив; не пощастило мені розшукати і родичів фабриканта шпильок, зарізаного в Андернаху. Кому ж повернути статок?
І чи маю я право розголосити таємницю, яку мені вдалося розкрити, додати відтяту голову до посагу ні в чому не винної дівчини, домогтися, щоб вона бачила жаскі сни, забрати в неї прекрасну ілюзію, умертвити її батька вдруге, сказавши: «Кожне екю вашого статку вимащене кров’ю»? Я взяв почитати в одного старого священнослужителя «Тлумачний словник питань совісті», але відповіді на свої сумніви не знайшов і там. Віддати гроші церкві на поминки душ Проспера Маньяна, Валь-генфера і Тайфера? Але ж ми живемо в дев’ятнадцятому сторіччі! Побудувати притулок, установити премію за доброчесність? Премію за доброчесність присудять пройдисвітам. А більшість наших притулків нині стали, як мені здається, розплідниками зла. І хіба спокутуєш цей давній злочин, віддавши злочинне багатство для цілей, які хіба що тільки потішать моє самолюбство?
Та й чому я повинен про це думати? Зрештою, я кохаю, кохаю палко. Моє кохання — це моє життя. Якщо, не пояснюючи причин, я запропоную молодій дівчині, яка звикла до розкоші, до мистецтва, дівчині, котра любить слухати музику Россіні, сидячи в замріяній позі в Італійській опері, якщо я запропоную їй віддати півтора мільйона свого статку на користь отупілих дідів або шолудивих голодранців, вона із сміхом повернеться до мене спиною, а її компаньйонка вважатиме мене за лихого жартівника; якщо в любовному екстазі я почну розхвалювати їй принади скромного існування і мій будиночок на березі Луари і попрошу її пожертвувати втіхами паризького життя заради нашого кохання — то це, по-перше, буде доброчесною брехнею, а по-друге, я цілком імовірно нічого не доб’юся і втрачу серце дівчини, закоханої в бали, в розкішні убори і в мене поки що теж. Її відіб’є в мене офіцер із закрученими вусами, стрункий і чепуристий, який бренькатиме на фортепіано, вихвалятиме лорда Байрона і хвацько триматиметься в сідлі. Що ж робити? Благаю, панове, дайте мені розумну пораду!
Чесний англієць із пуританськими поглядами на життя, вельми схожий на батька Дженні Діне, англієць, про якого я вже тут згадував, і який досі не промовив жодного слова, стенув плечима і сказав мені:
— Дурню, навіщо було запитувати, чи він родом із Бове?
Париж, травень 1831 р.
НЕВІДОМИЙ ШЕДЕВР
І. ЖІЛЕТТА
Одному лордові
Одного холодного грудневого ранку десь наприкінці 1612 року перед дверима дому, що стояв на вулиці Великих Августинців, у Парижі, прогулювався легко вдягнений молодик. Проходивши отак досить довго, ніби нерішучий закоханий, що не сміє увійти до своєї першої коханої, хоч би якою вона була доступною, він нарешті переступив поріг і запитав, чи вдома метр Франсуа Порбус. Стара служниця, яка підмітала сіни, відповіла ствердно, і молодик став повільно підійматися крученими сходами, зупиняючись на кожній приступці, ніби новоспечений царедворець, що тремтить від страху, думаючи про те, як зустріне його король. Діставшись до сходового майданчика, він якусь мить постояв, мабуть, вагаючись, перш ніж простягти руку до химерного молотка, що прикрашав двері майстерні, де в цей час, напевне, працював придворний живописець Генріха IV, якого Марія Медічі забула заради Рубенса. Молодик переживав те глибоке хвилювання, яке, либонь, змушувало калатати серця всіх великих художників, коли в юності, палко закохані в мистецтво, вони уперше наближалися до геніальної людини або до якогось знаменитого твору. У людських почуттів буває пора першого цвітіння, коли буяють благородні пориви, які з плином років дедалі слабнуть, аж поки щастя перетворюється на спогад, а слава — на лжу. Серед цих недовговічних душевних переживань ніщо так не скидається на кохання, як юна пристрасть митця, коли він тільки прилучається до солодких мук, що чекають його на шляху слави й нещасть, пристрасть зухвала й сором’язлива, сповнена невиразної надії і неминучої зневіри. У того, хто в роки убогості й молодості свого таланту не тремтів від страху перед першою зустріччю з великим майстром, завжди бракуватиме однієї струни в серці, якогось уміння нанести останній мазок пензлем, якогось почуття в творчості, якогось відтінку в поезії. Лише йолоп здатний назвати розумним самовпевненого хвалька, котрий надто рано переймається вірою у своє блискуче майбутнє. З цього погляду все свідчило на користь юного незнайомця, якщо справді талант можна оцінювати за початковими проявами боязкого поклоніння, за непоясненною сором’язливістю, яку люди, створені для слави, швидко втрачають, постійно обертаючись у сферах мистецтва, — так втрачають свою наївність вродливі жінки, постійно вправляючись у кокетуванні. Звичка до тріумфів послаблює сумнів, а сором’язливість, мабуть, не що інше, як різновид сумніву.