— Ну що ж, я візьму у вас борошно. Воно мені знадобиться. Виписуйте рахунок.
Ковпервуд поспішив попрощатися. Від Джендермена він пішов прямісінько в маклерську контору на Волнат-стрит, з якою його фірма вела справи. Звелів закупити на біржі потрібне йому зерно за ринковою ціною і повернувся до себе в контору.
— Швидко ви впоралися, — сказав Генрі Вотермен, вислухавши його доповідь. — Отже, ви продали двісті діжок старому Джендермену? Дуже, дуже добре. Він начебто й не наш клієнт?
— Ні, сер.
— Ну, якщо вам вдається провернути такі справи, ви довго не засидитеся за бухгалтерськими книгами.
Незабаром Френка вже знали і в багатьох маклерських конторах, і на біржі. Він скуповував товарні рештки для своїх господарів, придбавав партії потрібного товару, що випадково траплялися, вербував нових клієнтів, ліквідовував надлишки, збуваючи їх дрібними партіями зовсім несподіваним покупцям. Вотермени тільки дивувалися, з якою легкістю він все це проробляв. Френк мав виняткові здібності налаштовувати людей доброзичливо вислуховувати себе, зав’язувати дружні стосунки, проникати в нові торгові кола. Свіже джерело забило в старому руслі торгового дому «Вотермен і Ко». Клієнтуру тепер обслуговували незрівнянно краще, і Джордж став наполягати на тому, аби Френка посилали в сільську місцевість для пожвавлення торгівлі. Отож Френк нерідко виїжджав за місто.
Перед Різдвом Генрі Вотермен сказав братові:
— Треба зробити Ковпервуду добрячий подарунок. Адже він не отримує платні. Як ти гадаєш — п’ятисот доларів буде досить?
— Це чималі гроші, як на теперішні часи, але, по-моєму, він їх заслужив. Цей юнак, безсумнівно, виправдав всі наші очікування і навіть перевершив їх. Він немовби створений для хлібно-комісійної справи.
— А що він сам говорить про це? Ти не чув — він задоволений?
— О, мені здається, він цілком задоволений! Утім, ти бачиш його не рідше за мене.
— Ну що ж, так і покладемо — п’ятсот доларів. А з часом можна буде взяти його компаньйоном в нашу справу. У нього хватка справжнього комерсанта. Зроби розпорядження щодо цих грошей і скажи йому привітне слівце від нас обох.
І от напередодні Святвечора, коли Френк переглядав якісь накладні та рахунки, щоб перед прийдешнім святом залишити всі справи в повному порядку, до його столу підійшов Джордж Вотермен.
— Усе ще за роботою? — запитав він, зупиняючись під сліпучим газовим ріжком і схвально дивлячись на старанного юнака.
За вікном вже спустилися сутінки, і мороз покрив візерунками скло.
— Так, переглядаю дещо наостанок, — із посмішкою відповів Ковпервуд.
— Ми з братом дуже задоволені тим, як ви працювали ці півроку. Нам хотілося якось оприлюднити нашу вдячність, і тому ми просимо вас прийняти винагороду п’ятсот доларів. А з наступного року ми призначаємо вам регулярну платню — тридцять доларів на тиждень.
— Дуже вам вдячний, — відказав Френк. — Я не розраховував на такий оклад. Це більше, ніж я міг собі уявити. Адже працюючи у вас, я багато чому навчився.
— Облиште! Ви заслужили ці гроші і можете залишатися у нас, скільки захочете. Ми вам завжди раді.
Ковпервуд посміхнувся, як зазвичай, привітно і добродушно. Відверте визнання його заслуг дуже йому лестило. Приємно було дивитися на нього — веселого, сяючого, у добре пошитому костюмі з англійського сукна.
Увечері, по дорозі додому, Френк розмірковував про те, що представляє собою компанія, в якій він працював. У нього не було ані найменшого наміру довго залишатися на цій службі, попри нагородні і обіцяну платню. Брати Вотермени почували до нього вдячність — що ж тут дивного? Він був енергійним працівником і сам знав це. Йому й на думку не спадало зараховувати себе до дрібних службовців. Навпаки — згодом ця людська порода повинна буде працювати на нього! В такому його погляді на речі не було ні озлоблення, ні люті проти долі, ні страху перед невдачею. На своїх господарів він дивився як на представників певного типу ділків. Він бачив їхні слабкості і вади, як ото дорослий бачить вади дитини.
Після обіду, збираючись до своєї приятельки Марджорі Стеффорд, Френк розповів батькові про нагородні і обіцяну платню.
— Чудово! — зрадів Ковпервуд-старший. — Ти робиш навіть більші успіхи, ніж я сподівався. Треба гадати, ти там і залишишся?
— Ні, не залишуся. Майбутнього року я від них піду.
— Чому?
— Річ у тім, що мене до цього не тягне. Справа непогана, але я волів би випробувати свої сили на фондовій біржі. Це мені цікавіше.
— А тобі не здається, що це буде негарно щодо твоїх господарів, якщо ти не попередиш їх заздалегідь?