— Анітрохи. Я їм все одно потрібен, — відповів Френк, зав’язуючи краватку перед дзеркалом і поправляючи сюртук.
— Матері ти розповів?
— Ще ні. Зараз піду до неї.
Він увійшов до їдальні, де сиділа мати, обвив руками її тендітні плечі і сказав:
— Угадай, що я тобі розповім, мамо.
— Хтозна… — відповіла вона, ласкаво заглядаючи йому у вічі.
— Я сьогодні отримав п’ятсот доларів нагородних, а з наступного року мені належиться платня — тридцять доларів на тиждень. Що тобі подарувати на Різдво?
— Та невже? Це ж чудово! Яка я рада! Тебе, мабуть, там дуже люблять? Ти стаєш зовсім дорослим.
— То що тобі подарувати на Різдво?
— Нічого. Мені нічого не треба. У мене є все — мої діти…
Френк посміхнувся.
— Хай буде по-твоєму — нічого, то й нічого.
Але мати знала, що він неодмінно купить їй який-небудь подарунок.
Виходячи, Френк на мить затримався в дверях, обійняв за талію сестричку, попередив матір, щоб його не чекали рано, і поспішив до Марджорі, з якою домовився йти в театр.
— Який же тобі зробити різдвяний подарунок, Марджі? — запитав він, цілуючи її в напівтемному передпокої. — Я отримав сьогодні п’ятсот доларів.
Їй ледве сповнилося п’ятнадцять років, і ні хитрощів, ані корисливості в ній ще не було.
— Ах, що ти. Мені нічого не потрібно.
— Не потрібно? — повторив він, пригортаючи її до себе і цілуючи у вуста.
Як добре прокладати собі шлях у цьому світі і насолоджуватися усіма радощами життя!
5
У жовтні наступного року — місяців через шість після того, як йому минуло вісімнадцять, — Френк, остаточно переконавшись, що хлібно-комісійна справа (наскільки він міг судити про неї по компанії Вотерменів) — не його покликання, вирішив піти з цієї фірми і поступити на службу в банкірську контору «Тай і Ко».
З містером Таєм Френк познайомився як агент «Вотермена і Ко» за зовнішніми операціями, і той відразу ж зацікавився молодим чоловіком.
— Ну, як справи у ваших господарів? — іноді добродушно питав він.
Або підморгував:
— Ну що, зростає ваш вексельний портфель?
Тривожний час, пережитий країною, непомірно роздутий випуск цінних паперів, пропаганда проти рабовласництва і все інше змушували людей тривожитися за майбутнє. І Таю — він сам не міг би пояснити, чому, — здавалося, що з цим юнаком варто було поговорити на актуальні теми. Хоч вік його начебто не такий, щоб у всьому цьому розбиратися, а все-таки хлопець тямить.
— Дякую вам, містере Тай, у нас справи йдуть непогано, — зазвичай відповідав йому Ковпервуд.
— Ось побачите, — якось вранці сказав Тай Френку, — якщо ця пропаганда проти рабства не припиниться, ми ще сьорбнемо лиха.
Саме в цей час невільник, що належав одному приїжджому кубинцеві, був відібраний у господаря і відпущений на волю (бо за законами Пенсильванії будь-який негр, який опинився на території штату, хоча б навіть проїздом, отримував свободу). Випадок цей викликав велике сум’яття. Кілька людей були заарештовані, газети підняли жахливий галас.
— Ніколи не повірю, що Південь терпітиме такий стан речей. В нашу справу це вносить сум’яття і, треба думати, в інші галузі теж. Згадайте моє слово: ми дограємося до відокремлення Південних штатів.
Містер Тай вимовив цю сентенцію з ледь помітним ірландським акцентом.
— Так, до того йде, — спокійно відказав Ковпервуд. — І нічого тут не вдієш. Негри, звичайно, не варті всіх цих збурень, але агітація на їхню користь триватиме. Чим же ще займатися совісливим людям? А нашій торгівлі з Півднем це неабияк шкодить.
— Я дотримуюся такої ж думки, та й чую те саме зусібіч.
Після того як молодий Ковпервуд пішов, містер Тай зайнявся іншим клієнтом, але раз у раз згадував юнака, який вразив його глибиною і ґрунтовністю своїх міркувань про фінансові справи.
«Якщо цей молодик захотиться змінити місце, я запропоную йому працювати у мене», — вирішив він.
І одного разу сказав Френку:
— Ви не хотіли б спробувати свої сили у біржовій справі? У мене саме звільнилося місце.
— Із задоволенням, — посміхаючись відповів Ковпервуд, вочевидь, задоволений. — Я й сам збирався просити вас про це.
— Ну що ж, якщо ви зважитеся перейти до мене — місце за вами. Приступайте, коли вам буде завгодно.
— Я повинен завчасно попередити своїх господарів, — зауважив Френк. — Ви не могли б почекати тижнів зо два?
— Ясна річ. Жодного поспіху. Залагоджуйте всі свої справи. Я зовсім не хочу ставити Вотерменів у скрутне становище.