Залізниці вже простяглися в усіх напрямках. Але ще не було автоматичної реєстрації курсів, не було телефону; в Нью-Йорку зовсім недавно додумалися до розрахункової палати, а у Філадельфії вона ще не була заснована. Її заміняли розсильні, що метушилися між банками і біржовими конторами; вони ж зводили баланси по банківських рахункових книжках, обмінювали векселі і раз на тиждень переправляли до банків золоту монету — єдиний засіб для остаточного розрахунку по заборгованості (оскільки твердої національної валюти в ті часи не існувало). На біржі, коли гонг сповіщав про припинення операцій на сьогоднішній день, в середині залу (точнісінько, як у Лондоні) збиралися в гурток молодики (їх називали «розрахунковими клерками»), які звіряли і підсумовували всілякі покупки і продажі, анулюючи ті, що взаємно погашалися в результаті повторних угод між фірмами. Заглядаючи в рахункові книги, вони вигукували угоди, зроблені за день: «Делавер і Меріленд» продала компанії «Бомонт», «Делавер і Меріленд» продала компанії «Тай» і т. д. Такий спосіб спрощував бухгалтерію фірм, прискорюючи і оживляючи угоди.
Місце на фондовій біржі коштувало дві тисячі доларів. Згідно з правилами, нещодавно запровадженими біржовим комітетом, угоди дозволялося укладати між десятою годиною ранку і третьою по обіді (раніше це робилося в будь-який час — з ранку до півночі). Той же комітет встановив тверді ставки за послуги, що надаються маклерами, замість колишніх безцеремонних поборів. Порушники зазнавали суворих стягнень. Іншими словами, робилося все можливе для зміцнення біржі, і Едвард Тай, як і інші маклери, покладав великі надії на майбутнє.
6
До того часу сімейство Ковпервудів уже облаштувалося в своєму новому, просторішому і краще обставленому житлі на Фронт-стрит, на березі річки. Будинок був чотириповерховий, із фасадом завдовжки в двадцять п’ять футів (правда, двору біля нього вже не було). Тут Ковпервуди почали час від часу влаштовувати невеликі прийоми для тих представників різних галузей комерції, з якими Генрі Ковпервуд зустрічався по роботі, неухильно просуваючись до мети — посту головного касира. Товариство, правда, не вирізнялося вишуканістю, але з-поміж гостей бували особи, котрі досягли успіху в той же спосіб, як і Ковпервуд, — господарі невеликих підприємств, пов’язані діловими відносинами з його банком, торговці мануфактурою, шкіряними товарами, хлібом та оптовики-бакалійники. У дітей завелася своя компанія. Місіс Ковпервуд теж зрідка влаштовувала денні чаювання або вечори для своїх знайомих по церковному приходу. Ковпервуд намагався грати роль світської людини (це зазвичай зводилося до того, що він стояв із благодушно-дурнуватим виглядом і вітав гостей дружини). Оскільки він умів зберігати гостинно-урочистий вираз обличчя і вислуховувати привітання, які не потребували розлогих відповідей, то ця церемонія не дуже його обтяжувала. Гості часом співали, іноді трохи танцювали, а незабаром знайомі почали запросто приходити на обіди, чого раніше ніколи не було в звичаї.
І ось у перший же рік їхнього мешкання в новому будинку Френк познайомився з якоюсь місіс Семпл і захопився нею. У її чоловіка був великий взуттєвий магазин на Честнат-стрит, біля Третьої вулиці, і він вже подумував про відкриття другого, трохи подалі.
Одного вечора Семпл із дружиною завітали до Ковпервудів. Містер Семпл хотів поговорити з господарем про новий вид міського транспорту, який тільки-но став поширюватися — кінну залізницю. Лінія протяжністю в півтори милі, побудована Північно-Пенсильванською залізничною компанією, була щойно здана в експлуатацію. Починаючись на Віллоу-стрит, вона йшла вздовж Фронт-стрит до Джермантаун-роуд, а звідти — різними вулицями до місця, відомого під назвою «Станція Кохоксінк». Вважалося, що цей спосіб пересування поступово витіснить сотні омнібусів, які курсували по місту і сильно ускладнювали пішохідний рух в його торговельній частині. Молодий Ковпервуд з самого початку зацікавився цим підприємством. Залізнична справа взагалі приваблювала Френка, а цей його різновид — особливо. Конка викликала жваві суперечки, і Френк разом з іншими зацікавленими пішов на неї поглянути. Вагон дивного і незвичного вигляду — чотирнадцять футів у довжину, сім завширшки і приблизно стільки ж у висоту, — поставлений був на маленькі залізні колеса і надавав пасажирам незрівнянно більше зручностей, ніж омнібус. Альфред Семпл вже обдумував те, щоби вкласти гроші в другу лінію, що намічалася. Після отримання санкції міської влади, вона мала пройти по П’ятій і Шостій вулицях.