— Ми влаштуємо для них обід! — з готовністю відгукнулася Ліліан. — Я на днях заїду до місіс Батлер і запропоную їй покататися зі мною.
Ліліан вже встигла дізнатися, що Батлери (принаймні молодше покоління) люблять показний шик, і вони дуже чутливі до розмов про своє походження, а гроші, за їхніми уявленнями, компенсують абсолютно всі недоліки.
— Старий Батлер — людина вельми респектабельна, — зауважив якось Ковпервуд. — Але місіс Батлер... Та й вона, власне, непогана, але надто вже простакувата. Утім, це жінка добра і щира.
Френк попрохав дружину бути люб’язнішою з Ейлін і Норою, оскільки батько і мати Батлери дуже пишаються своїми доньками.
Ліліан на той час було тридцять два роки, Френку — двадцять сім. Народження двох дітей і турботи про них певною мірою вплинули на її зовнішність. Вона втратила колишню звабливу витонченість і стала дещо сухорлявою. Обличчя її із запалими щоками нагадувало обличчя жінок з картин Россетті і Берн-Джонса[11]. Здоров’я її було підірване доглядом за двома дітьми, а ознаки катару шлунка, що виникли останнім часом, забрали у неї багато сил. Нервова система її зазнала розладу, і часом вона страждала від нападів меланхолії. Ковпервуд все це помічав. Він намагався бути з нею, як і раніше, ласкавим і уважним, але, маючи розум утилітарний і практичний, не міг не розуміти, що рано чи пізно у нього на руках опиниться хвора дружина. Співчуття і прихильність, звичайно, добра річ, але пристрасть і потяг мають зберігатися, — надто гіркою буває ця втрата.
Отож Френк часто задивлявся на молодих життєрадісних дівчат, котрі випромінювали здоров’я. Зрозуміло, похвально, розсудливо і вигідно дотримуватися чеснот, згідно з правилами загальноприйнятого кодексу моралі, але якщо у тебе хвора дружина… Та й узагалі, хіба людина прикута до своєї дружини? Невже йому вже на жодну жінку й поглянути не можна? А що, коли до душі йому припаде інша? Френк у вільний час чимало розмірковував над подібними питаннями і дійшов висновку, що все це не так уже й страшно. Якщо не ризикуєш бути викритим — тоді все гаразд. Треба лише бути обачливим. Зараз, коли він сидів на краю ліжка дружини, ці думки знову заюрмилися в його голові, бо вдень він побачив Ейлін Батлер, як вона співала, акомпануючи собі на роялі, коли він проходив через вітальню. Ейлін була схожа на пташку в яскравому оперенні і дихала здоров’ям і радістю. Уособлення юності…
«Дивно влаштований світ…» — подумав Френк. Але ці думки він глибоко таїв у собі і нікому не збирався їх повіряти.
Операція з позикою мала досить цікаві наслідки: Френк виручив свої двадцять тисяч (навіть трохи більше) і до того ж привернув до себе увагу фінансового світу Філадельфії і штату Пенсильванія. Але розповсюджувати позику йому так і не довелося. У нього відбулася зустріч із скарбником штату в конторі одного знаменитого філадельфійського юриста, де скарбник зазвичай займався справами під час своїх наїздів до Філадельфії. Він був дуже люб’язний з Ковпервудом (нічого іншого йому й не лишалося) і пояснив, як у Гаррісберзі влаштовуються такі справи. Коштами для передвиборних кампаній забезпечують великі фінансисти. У тих є свої ставленики в палаті і в сенаті штату. Губернатор і скарбник, звісно, вільні у своїх діях, але їм доводиться пам’ятати про існування таких речей, як престиж, дружба, громадський вплив і політичне честолюбство. Значні ділки нерідко утворюють таємну корпорацію — факт, зрозуміло, не зовсім законний. Проте, з іншого боку, вони, як-не-як, є офіційними поручителями при випуску великих позик. Штат змушений підтримувати з ними добрі стосунки, особливо в такий час, як нині. Оскільки містер Ковпервуд має прекрасні можливості для розміщення облігацій на один мільйон (здається, саме на таку суму він претендує) — його прохання слід задовольнити. Але Ван-Ностренд хоче зробити йому іншу пропозицію. Чи не погодиться Ковпервуд (якщо цього забажає група фінансистів, що реалізує позику) після затвердження його заявки поступитися їм за відому компенсацію (що дорівнює тому прибутку, на який він розраховував) своєю часткою в розміщенні позики? Таке бажання деяких фінансистів. Опиратися їм було б небезпечно. Вони аж ніяк не заперечують проти заявки на п’ять мільйонів, яка повинна підняти престиж Ковпервуда. Нехай навіть вважається, що він розмістив один мільйон, — вони і проти цього нічого не мають. Але вони хочуть взяти на себе неподільно реалізацію всіх двадцяти трьох мільйонів доларів одним кушем — так буде солідніше. При цьому зовсім не обов’язково галасувати про те, що Ковпервуд відмовився від участі в поширенні позики. Вони згодні, щоб він зібрав лаври, які очікували б на нього, якби він завершив розпочату справу. Проблема лише в тім, що це може стати поганим прикладом. Знайдуться й інші охочі піти його слідами. Але якщо у вузьких фінансових колах з приватних джерел поширяться чутки, що на нього чинився тиск, і він, отримавши відступні, відмовився від участі в розміщенні позики, то в майбутньому це утримає інших від подібного кроку. Якщо ж Ковпервуд не погодиться на запропоновані йому умови, йому можуть заподіяти всіляких неприємностей. Наприклад, вимагати погашення його онкольних позик. У багатьох банках з ним надалі будуть менш ввічливі. Його клієнтуру можуть так чи інакше відтрутити.
11
Россетті Данте Габріель (1828—1882) і Берн-Джонс Едуард (1833—1898) — англійські художники, які належали до декадентської школи прерафаелітів, яка прагнула відродити середньовічну містику.