Ковпервуд зрозумів. І... погодився. Поставити на коліна стількох сильних світу цього — лише це вже дечого варте! Отже, про нього почули, зрозуміли, що він за птах. Дуже добре, чудово! Він візьме свої двадцять тисяч доларів (чи близько того) і ретирується. Скарбник теж був вдоволений. Це дозволяло йому вийти з вельми делікатної ситуації.
— Я радий, що побачився з вами, — сказав він, — радий, що ми взагалі зустрілися. Коли я знову буду в цих краях, я зазирну до вас, і ми разом поснідаємо.
Скарбник відчув, що має справу з людиною, яка дасть йому можливість підробити. У Ковпервуда був дивовижно проникливий погляд, а його обличчя свідчило про жвавий і гнучкий розум. Повернувшись до себе, він розповів про молодого фінансиста губернатору і деяким знайомим ділкам.
Розподіл позики для реалізації було нарешті затверджено. Після секретних переговорів з очільниками фірми «Дрексел і Ко» Ковпервуд отримав від них двадцять тисяч доларів і передав їм своє право на участь у цій справі. Тепер в його конторі час від часу стали з’являтися нові обличчя — серед них Ван-Ностренд і вже згаданий нами Теренс Реліхен, представник іншої політичної групи в Гаррісберзі. Одного разу за сніданком в ресторані Френка познайомили з губернатором. Його ім’я стали згадувати в газетах, він швидко ріс в очах суспільства.
Френк разом з молодим Елсвортом негайно взявся до розробки проекту свого нового будинку. Буде споруджене щось виняткове, заявив він дружині. Тепер їм доведеться влаштовувати великі прийоми. Фронт-стрит для них уже занадто тиха вулиця. Френк дав оголошення про продаж старого будинку, порадився з батьком і з’ясував, що й той не проти переїхати. Успіх сина добре позначився і на кар’єрі батька. Директори банку що не день були з ним привітніші.
Наступного року голова правління банку Кугель збирався вийти у відставку. Старому Ковпервудові, завдяки блискучій фінансовій операції, проведеній його сином, а також багаторічній службі, пророкували цю посаду. Френк робив великі позики в його банку, а отже, був і значним вкладником. Дуже позитивно оцінювався і його діловий зв’язок з Едвардом Батлером. Френк постачав очільникам банку відомості, яких без нього вони не могли б здобути. Міський скарбник і скарбничий штату стали цікавитися цим банком. Ковпервуду-старшому вже ввижався двадцятитисячний оклад голови правління, і цим він значною мірою був зобов’язаний своєму синові. Стосунки між обома родинами тепер були такі, що кращого годі й бажати. Анна (їй уже виповнився двадцять один рік), Едвард і Джозеф часто проводили вечори в будинку брата. Ліліан майже щодня відвідувала його матір. Ковпервуди жваво обмінювалися сімейними новинами, і нарешті вирішено було будуватися поруч. Ковпервуд-старший купив ділянку в п’ятдесят футів поруч з тридцятифутовою ділянкою сина, і вони разом почали будівництво двох красивих і зручних будинків, які повинні були з’єднатися між собою галереєю — так званою перголою, відкритою влітку і заскленою взимку.
Для облицювання фасаду було обрано зелений граніт, дуже поширений у Філадельфії, але містер Елсворт обіцяв надати цьому каменеві особливо приємний вигляд для ока. Ковпервуд-старший вирішив, що може дозволити собі витратити на будівництво сімдесят п’ять тисяч доларів (його статки вже оцінювалися у двісті п’ятдесят тисяч), а Френк збирався ризикнути п’ятдесятьма тисячами, одержавши цю суму під заставу. У той же час він мав намір перевести свою контору в окрему будівлю, на тій же Третій вулиці, але південніше. Йому стало відомо, що там продається будинок з фасадом у двадцять п’ять футів завдовжки (правда, старий). Але якщо облицювати його темним каменем, то він набуде досить значного вигляду. В уяві Френка вже вималювалася красива будівля з величезним дзеркальним вікном, крізь яке видно дерев’яну обшивку внутрішніх стін, а на дверях або збоку від них бронзова табличка: «Ковпервуд і Ко». Ще туманно, але вже, як рожева хмаринка на горизонті, постало перед ним його майбутнє. Він буде багатий, дуже-дуже багатий!