Однак і в цієї справи був тіньовий бік. Щоб використовувати ситуацію з найбільшим для себе зиском, великий банкір, власник зобов’язань, мав бути ще й «своєю людиною», тобто перебувати в добрих стосунках з політичною верхівкою міста; інакше, коли б у нього виникла потреба в готівці, і він прийшов зі своїми зобов’язаннями до міського скарбника, то виявилося б, що розрахунок за ними здійснений бути не може. Але варто було йому передати їх якомусь банкіру або маклеру, що близько стояв до клану правителів, — тоді інша річ! Міська скарбниця негайно знаходила кошти для їх оплати. Або ж, якщо це влаштовувало маклера або банкіра — зрозуміло, «свого», — термін дії векселів, виданих на три місяці, які вже підлягали викупу, пролонговувався ще на багато років, і за ними, як і раніше, виплачувалося шість відсотків річних, навіть якщо місто й мало кошти для їх погашення. Отак тривало таємне і злочинне пограбування міської каси. «Немає грошей!» — ця формула покривала всі махінації. Широка громадськість нічого не знала. Та й звідки їй було знати? Газети не виявляли достатньої пильності, оскільки багато хто з них були на підкупі у тієї ж владної кліки. З людей, що мали хоч якусь політичну вагу, не висувалися наполегливі і переконані борці проти цих зловживань. За час війни загальна сума непогашених міських зобов’язань з виплатою шести відсотків річних зросла до двох з гаком мільйонів доларів, і справа повернула на лихе. Окрім того, деякі з вкладників надумали вимагати свої гроші назад.
І ось для покриття цієї простроченої заборгованості і для того, щоб усе знову було «тишком-нишком», міська влада вирішила випустити позику приблизно на два мільйони доларів — потреби в особливій точності щодо суми не було — у вигляді процентних сертифікатів[17] номіналом по сто доларів, що підлягали викупу частинами, через шість, дванадцять і вісімнадцять місяців. Сертифікати, для викупу яких виділявся амортизаційний фонд[18], надходили у відкритий продаж, а на виручені за них кошти передбачалося викупити давно прострочені зобов’язання, що останнім часом викликали стільки небажаних розмов.
Цілком очевидно, що вся ця комбінація зводилася до того, щоб відібрати в одного і віддати іншому. Фактично ні про який викуп прострочених зобов’язань не могло бути й мови. Весь задум полягав у тому, щоб фінансисти з тієї ж кліки, як і раніше, могли патрати міську казну: сертифікати продавалися «кому слід» по дев’яносто за сто і навіть нижче, під приводом того, що на відкритому ринку для них немає збуту через малу кредитоспроможність міста. Почасти так воно і було. Війна щойно скінчилася. Гроші були в ціні. Капіталісти могли де завгодно отримати більш високі відсотки, якщо їм не надавати сертифікатів міської позики по дев’яносто доларів. Але невелика група політиканів, не причетних до міської адміністрації, котрі насторожено ставилися до її діяльності, а також низка газет і деякі фінансисти, які стояли осторонь політики, під впливом загального підйому патріотизму в країні наполягали на розміщенні позики альпарі. Тому до постанови про випуск позики довелося додати відповідний пункт.
Певна річ, що ця обставина розладнала таємну змову політиків і фінансистів, котрі сподівалися одержати сертифікати позики по дев’яносто доларів. Так чи інакше, свої грошенята, які застрягли в прострочених зобов’язаннях міста, що не купувало їх за браком коштів, треба було видряпувати. Залишався один вихід — знайти маклера, обізнаного в усіх тонкощах біржі. Цей маклер, взявшись за розповсюдження нової міської позики, надав би їй видимості вигідного капіталовкладення і таким чином збув би сертифікати на сторону по сто доларів за штуку. Надалі ж, якби позика впала в ціні — а це було неминуче, — вони могли скупити скільки завгодно сертифікатів і при першій-ліпшій нагоді пред’явити їх місту до оплати за номінальною вартістю.
Джордж Стінер, який саме в цей час вступив на пост міського скарбничого і не мав достатніх фінансових можливостей для вирішення такої складної проблеми, неабияк непокоївся. Генрі Молленгауер, власник безлічі старих міських зобов’язань, котрий бажав тепер отримати свої гроші для вкладення їх у багатонадійні підприємства на Заході, зробив візит Стінеру, а також меру міста (разом з Сімпсоном і Батлером він входив до складу «великої трійки»).
— Я вважаю, що час вже якось виплутуватися зі становища з цими простроченими зобов’язаннями, — заявив він. — У мене їх накопичилося на величезну суму, та й у інших теж. Ми довгий час допомагали місту, не кажучи ні слова, але тепер потрібно нарешті діяти. Містер Батлер і містер Сімпсон дотримуються тієї ж думки. Чи не можна пустити сертифікати нової позики в котирування на фондовій біржі і таким шляхом реалізувати гроші? Спритний маклер міг би підняти їх до паритету.