Але подивимося, що ж далі. Ще до того, як Стінер був намічений кандидатом у міські скарбники, Стробік — до речі, один з його поручителів при здобутті цієї посади (що вже само по собі було протизаконно, адже, згідно з конституцією штату Пенсильванія, жодна офіційна посадова особа не може бути поручителем за іншу) — натякнув йому, що люди, котрі сприяють тому, аби його було обрано, аж ніяк не стануть вимагати від нього чогось незаконного, але він має бути поступливим, не заперечувати проти роздутих міських бюджетів, коротше кажучи, «не кусати руку, що його годує». З не меншою ясністю йому дали зрозуміти, що тільки-но він вступить на посаду, дещо почне перепадати і йому. Як уже говорилося, Стінер все своє життя бідував. Він бачив, що люди, які займалися політиканством, процвітали матеріально, тоді як він, агент зі страхування і продажу нерухомого майна, ледве зводив кінці з кінцями. На його частку дрібного політичного посіпаки випадало багато марудної роботи. Інші політичні діячі обзаводилися прекрасними особняками в нових районах міста, влаштовували розважальні поїздки до Нью-Йорка, Гаррісберга або Вашингтона. У літній сезон вони розважалися в заміських готелях з дружинами або коханками, а йому доступ в коло улюбленців долі був усе ще закритий. Цілком природно, що всі ці обіцянки захопили його, і він був радий старатися. Нарешті і він досягне добробуту.
Коли у нього побував Молленгауер і висловився про необхідність підняти курс сертифікатів міської позики до паритету — хоча ця розмова і не мала прямого стосунку до відносин, які Молленгауер підтримував зі скарбничим через Стробіка й інших, — Стінер, почувши владний голос господаря, не забарився підписатися під власною політичною догідливістю й кинувся до Стробіка по більш детальну інформацію.
— Як би ви вчинили на моєму місці? — запитав він Стробіка, який вже знав про те, що Молленгауер відвідав скарбничого, але чекав, щоб той сам про це заговорив. — Містер Молленгауер висловив побажання, щоб позика котирувалася на біржі і була доведена до паритету, тобто йшла би по сто доларів за сертифікат!
Ані Стробік, ані Хармон та Вайкрофт не знали, як домогтися того, щоб сертифікати міської позики, які оцінювалися на відкритому ринку в дев’яносто доларів, на біржі продавалися б по сто. Але секретар Молленгауера, якийсь Ебнер Сенгстек, напоумив Стробіка звернутися до молодого Ковпервуда: хоч-не-хоч, а з ним веде справи Батлер, а Молленгауер, мабуть, не наполягає на залученні до цієї справи свого особистого маклера, то чому ж не спробувати Ковпервуда?
Отак і сталося, що Френк отримав запрошення зайти до Стінера. Опинившись у нього в кабінеті і ще не знаючи, що за його спиною ховаються Молленгауер і Сімпсон, він з першого погляду на цього вилицюватого чоловіка, котрий так дивно волочив ногу, зрозумів, що у фінансових справах скарбничий геть не тямить (от би стати при ньому радником, його єдиним консультантом на всі чотири роки!)
— Вітаю, містере Стінер, — м’яко і вкрадливо сказав Ковпервуд, коли той подав йому руку. — Дуже радий з вами познайомитися. Я, звісно, багато чув про вас.
Стінер став довго і нудно викладати Ковпервуду, в чому полягає проблема. Почавши здалека, раз у раз затинаючись, він пояснював, як лякають його майбутні труднощі.