Батько уважно розглянув вексель.
— Шістдесят два долари, — прочитав він. — Містер Делрімпл. Усе правильно. Авжеж, я врахую його. Це обійдеться тобі в десять відсотків, — пожартував він. — Але чому б тобі не залишити вексель у себе? Я можу почекати і не буду вимагати свої тридцять два долари до кінця місяця.
— Ні, не треба! — заперечив Френк. — Ти краще врахуй його і візьми свої гроші. Мої можуть мені знадобитися.
Діловитий вигляд сина потішив містера Ковпервуда.
— Ну, гаразд, — сказав він. — Завтра все буде облаштовано, а тепер розкажи мені, як тобі це вдалося?
І син йому розповів. О сьомій годині вечора про цю історію дізналася місіс Ковпервуд, а трохи пізніше — і дядько Сенека.
— Ну, що я вам казав, Ковпервуде? — вигукнув дядечко. — Цей хлопчина далеко піде! Ви ще й не те побачите!
За обідом місіс Ковпервуд з цікавістю вдивлялася в сина. Ось цього її любого хлопчину вона ще неначе зовсім недавно годувала груддю! Як він швидко змужнів…
— Сподіваюся, Френку, тобі й надалі таланитиме в таких справах, — сказала вона.
— І я сподіваюся, мамо, — була лаконічна відповідь.
Щоправда, торги відбувалися не щодня, і не щодня вдавалися угоди з бакалійником. Але Френк уже замолоду вмів призбирувати капіталець. Він оформлював передплату на журнал для юнацтва, працював агентом з розповсюдження ковзанів нового зразка, а раз навіть спокусив навколишніх хлопчаків об’єднатися і закупити собі до літа партію солом’яних капелюхів за оптовою ціною. Про те, щоб назбирати грошенят ощадливістю, Френк і не думав. Він мало не з дитинства перейнявся переконанням, що куди приємніше витрачати гроші не рахуючи, і вірив, що цієї можливості він так чи інакше доб’ється.
У цьому ж році, якщо не раніше, в ньому вже пробудився інтерес до дівчаток. Його погляд незмінно зупинявся на найвродливішій. А оскільки він сам був гарний і привабливий, то йому неважко було зацікавити вподобану дівчинку. Дванадцятирічна Пейшенс Барлоу, що жила по сусідству, була першою, на яку він задивився, та й сама вона задивилася на нього.
Природа наділила її блискучими чорними оченятами і чорним волоссям, яке вона заплітала в дві тугі коси. Витончені ніжки з тонкими щиколотками легко несли її чарівну фігурку. Батьки дівчинки були квакерами, і на її голові завжди красувався скромний маленький чепчик. Характер у неї, однак, був дуже жвавий, і цей сміливий самовпевнений хлопчик їй подобався. Одного разу (після того, як вони не раз уже обмінялися швидкими поглядами) він зупинив її — дівчинка йшла в той же бік — і з посмішкою, рішуче, як завжди, запитав:
— Ви, здається, мешкаєте на нашій вулиці? Правда?
— Так, — відповіла вона, трохи зашарівшись і погойдуючи сумкою з книжками, — в будинку сто сорок один.
— Я знаю цей будинок, — сказав він. — Бачив, як ви туди заходили. Ви, здається, вчитеся в одній школі з моєю сестрою? Адже вас звуть Пейшенс Барлоу?
Він чув, як хтось із його товаришів назвав її ім’я.
— Справді, — підтвердила вона. — А звідки ви знаєте?
— Чув, — посміхнувся Френк. — Я вас часто бачу. Хочете лакриці?
Він покопирсався в кишені і витягнув кілька паличок свіжої лакриці (дуже поширених у ті часи ласощів).
Пейшенс чемно подякувала і взяла одну.
— Напевно, не надто смачно. Вона вже давно лежить у мене в кишені. Днями у мене були тягучки.
— Та ні, смачно, — відгукнулася вона, посмоктуючи кінчик палички.
— А ви ж знаєте мою сестру, Анну Ковпервуд? — запитав Френк, повертаючись до початої розмови і мимохідь представляючись своїй сусідці. — Вона, щоправда, на клас молодша за вас, але, можливо, ви знайомі?
— Я її знаю. Ми зустрічаємося, коли йдемо зі школи.
— Я живу он там, праворуч, — Френк показав їй на будинок, до якого вони підходили, ніби дівчинка і без того не знала, де він живе. — Сподіваюся, ми тепер часто будемо бачитися?
— А ви знайомі із Рут Меррієм? — запитала вона, коли Френк уже збирався повернути на мощену доріжку, що вела до його дому.
— Ні, а чому ви питаєте?
— У неї у вівторок вечірка, — ніби мимохіть зауважила дівчинка.
— А де вона мешкає?
— У будинку двадцять вісім.
— Я був би не проти зайти до неї, — зізнався Френк, повертаючи додому.
— Може, вона і запросить вас. — Пейшенс ставала все хоробріша (у міру того як відстань між ними збільшувалася). — Я її попрошу.
— Дякую, — сказав він із посмішкою.
Вона вистрибом побігла далі.
Френк із сяючим обличчям дивився їй услід. Вона була чарівна. Він відчув палке бажання поцілувати її і жваво уявив собі вечірку у Рут Меррієм і все те, що це йому обіцяло.