Фред ляснув себе рукою по коліну, немов убив надокучливого комара, і виразно зауважив:
— Розумію, розумію… А я-то дивувався, чому сумки мого друга Джеймса Марчі наче цеглою набиті! Виявляється, він віз з собою духовну їжу, книжки й журнали… Слухай, Коротун, невже тобі не досить і того, що ти вже знаєш? Невже ти не можеш хоч місяць обійтися без спасенного читання? Зваж сам, ти й без того до краю начинений різними незрозумілими науковими відомостями. Для чого ж ти брав з собою у відпустку, на природу, зайвий тягар? Ну, скажи!
Джеймс розгублено покліпав очима й відповів:
— Коли б я не взяв з собою цих журналів, то не зміг би тобі як слід довести, що плісень космічна…
— Виходить, ти заздалегідь знав, що відшукаєш її? — саркастично зауважив Фред.
— Ні, звичайно, — зовсім розгубився Джеймс, — я не знав цього. Але на всякий випадок… мені, розумієш, усе це завжди цікаво… і потім, не такий це вже й тягар, щоб варт було говорити про нього. Зате я зараз усе доведу!
Клайд вирішив втрутитися, щоб виручити Джеймса, інакше Фред міг би ще довго мучити його.
— Досить базікати! — мовив безапеляційно Клайд. — Коротун, давай докази. А ти, Фред, помовч!
— Та я нічого… просто до слова прийшлось, — пробурмотів Фред, що не чекав такої рішучої відсічі.
Джеймс із вдячністю поглянув на Клайда. Він погортав сторінки журналу, а Клайд мимоволі подумав: «Чудова ж ти божа корівка, милий Коротун! Ось тебе трошки підтримали, а ти вже й розчулився. Для тебе немає нічого важливішого від твоєї нестримної пристрасті до науки, ти славний безхитрісний хлопець, і, слово честі, тебе зовсім не можна засмучувати». І тут-таки згадав: а хіба він сам сьогодні не підсміювався з Коротуна?.. «Ні-ні, не буду й я», — вирішив він, охоплений ніжністю, яка виникла в нього до блакитноокої дитини з кучерявою борідкою.
— Перш за все, — почав Джеймс, довірливо поглядаючи на Клайда Тальбота й заклавши пальцем потрібну сторінку журналу, — я хочу сказати, що в метеоритах уже не раз знаходили загадкові мікроорганізми, які можна було вважати тільки космічними, принесеними на Землю з інших світів. Так що не думайте, ніби трапилося щось дуже незвичайне…
— А мені, здавалося… — розчаровано промовив Фред.
— Помовч, Фред, — спинив його Клайд. Щодо нього самого, так йому навіть сподобався вступ Джеймса, який виключав сенсаційність їхньої знахідки.
— Ось подивіться, що надруковано з цього приводу в журналі, — вів далі Джеймс. — «Велику зацікавленість викликало, наприклад, відкриття в уламку метеорита, який впав у Франції в 1864 році, відбитків одноклітинних водоростей розміром близько 250 мікронів. Усього було виявлено п’ять видів таких водоростей, з яких чотири схожі з земними, а один значно відрізняється од відомих на Землі типів. Професор Бернал вважає, що можна говорити про дві гіпотези, які пояснюють цю дивну знахідку. Перша гіпотеза — що метеорит колись був викинутий з поверхні планети, на якій існувало життя. Значно цікавіша друга його гіпотеза. Колись, припускає Бернал, разом з пилом під час вулканічних вибухів могло викинути мікроорганізми й спори. Блукаючи в Сонячній системі, такі порошинки прилипли до якогось метеорита і разом з ним попали на Землю…»
— Не знаю, але мені здається, що, навпаки, цікавіша перша гіпотеза, — задумливо сказав Клайд. Він дивився на темне вже нічне небо і з новим, ще небувалим інтересом вдивлявся у звичні візерунки сузір’їв. — От ця, наприклад, яскрава зірка, що мерехтить неспокійним блакитнуватим світлом: хто знає, може, й вона — загублене в глибинах всесвіту Сонце, навколо якого обертаються невідомі планети… і серед них одна, де існує життя… і метеорит, знайдений нами, можливо, з неї… Боже мій, а скільки ж таких планет на далекому небі! Тисячі, мільйони, мільярди!..
— І мені здається, що перша гіпотеза цікавіша, — відповів Джеймс. Він простежив поглядом, куди були скеровані очі Клайда, і раптом сказав: — А в тебе теж буває так, Клайд?
— Що саме?
— От коли ти дивишся на небо й починаєш міркувати, який безкраїй світ, і скільки не дивися, всюди розсипані зірки, і далі зірки, і ще далі… так аж у голові паморочиться. Просто виникає якийсь туман, і вже нічого не можна зрозуміти, все плутається… Чи це буває тільки в мене?
Голос у Коротуна звучав навдивовижу безпорадно, справді наче у дитини, яка заплуталась і з жахом, вражено дивиться на незрозумілі для неї явища. Клайд знову поглянув на небо, намагаючись уявити собі те, про що казав Джеймс, цю разючу безмежність всесвіту й глибину, з якої долітає до нього малесеньке проміннячко зірок, і широчінь, сповнену сяйва незліченних сузір’їв. Він здригнувся: справді паморочиться голова!