— Ні, це не тільки в тебе, Коротун, — переконано відповів він. — Це, мабуть, у всіх. Розумієш, надто вже величезний світ… а людина в ньому така крихітна, така мізерна… І мабуть, найбільш гідне подиву те, що така маленька істота, як людина, вважає себе завжди центром всесвіту: все відбувається тільки для неї, і сонце світить для неї, і зірки… А сама ж вона — просто ніщо! Подумаєш, збагнеш, який величезний світ — і запаморочиться в голові. Фред несподівано заворушився, наче прокинувся.
— Знову почали теоретичні розмови? — незадоволено кинув. — Од них і справді може запаморочитися в голові. Охота вам сушити мозок, — безмежність, всесвіт! Коротун, давай далі, про твою плісень, а то так і заснути можна…
— Що ти, здається, вже й зробив, — відзначив між іншим Клайд, неохоче повертаючись із своїх мрійливих мандрівок. Фред фиркнув, але промовчав.
— Ось іще один приклад, — знову заговорив Джеймс Марчі без особливого запалу. Перед тим він уважно, але недовірливо поглянув на Фреда, наче дивуючись, як це йому могла здатися нецікавою їхня розмова з Клайдом. Потім він ледь-ледь, дуже делікатно знизав плечима й почав розповідати далі: — Це також із журналу, слухайте: «Мікроорганізми з космосу живуть і зараз в одній з лабораторій Геологічного управління Сполучених Штатів. Тут, у термостатах з незмінною і найбільш сприятливою температурою, їм надано житлоплощу у вигляді кількох чашок Петрі з живильним середовищем. Їхні предки прилетіли на Землю з міжпланетного простору всередині великого метеорита, відомого під назвою Муррейського. Намагаючись знайти сліди життя в космічних об’єктах, науковий співробітник Геологічного управління мікробіолог доктор Сіслер відколов шматок цього метеорита…»
— Зовсім як ти, Коротун, — задоволено промовив Клайд. — Ну й голова!
— Нічого особливого, — відмахнувся Джеймс. — Так от: «Він подрібнив його внутрішню частину, яка не піддалася дії високої температури, що виникла під час польоту крізь атмосферу, і «поселив» цей порох на живильні драглі. Незабаром на поверхні драглів серед безлічі кам’яних порошинок з’явилися й почали рости колонії живих клітинок — організмів неземного походження. З 1961 року, з часу, коли було висіяно порох, — ці колонії і досі розвиваються вже в земних умовах».
— А ти ж, Коротун, не подрібнював внутрішньої частини твого метеорита, — зауважив Фред, який цього разу слухав розповідь дуже уважно.
— Навіщо ж мені це робити, якщо плісень була прямо на уламку? — резонно заперечив Джеймс. — Я просто пересадив її. І, май на увазі, вона росте! До речі, непогано було б подивитися, як вона там, — раптом занепокоївся він.
— Встигнеш, встигнеш. Є в тебе ще щось? — наполягав Фред.
— Еге ж, «встигнеш», — стурбовано пробурмотів Джеймс. — А якщо там виявиться щось нове?.. Ну, гаразд, у мене вже лишилося небагато. Ось іще цікаві відомості, — цього разу з Радянської Росії…
— Комуністи теж займаються цим? — щиро здивувався Фред.
— А чому б і ні? — відповів Клайд. — Адже ж вони роблять ракети, супутники й запускають космонавтів у міжпланетний простір.
— Ну, все це для пропаганди, — відмахнувся Фред. — А наука в них…
— Якщо вони роблять ракети й запускають космонавтів, так тут, бач, без науки не обійдешся, — переконливо сказав Джеймс.
— Та чорт з ними, з тими комуністами, мені все одно, чим вони там займаються. Будемо ще про це сперечатися! — презирливо вигукнув Фред. — Ти мені про плісень давай, а не про комуністів!
Джеймс несхвально поглянув на нього, а Клайд сказав:
— Тобі б у ФБР працювати, а не в конторі по збиранню об’яв. Сам почав про комуністів, а тепер ми винні.
— Гаразд, досить, — примирливо відповів Фред. — Давай краще закуримо люльку миру, Клайд. Бери сигарету! Тобі не пропоную, Коротун, бо ти ж смокчеш свою люльку.
Вони закурили. Джеймс знову взявся за журнал.
— Так от у чому тут справа, — заговорив він, пихкаючи люлькою. — «Вчені з Туркменистану Байрієв і Мамедов провели в 1960 році дуже цікавий експеримент з уламками Сіхоте-Алінського метеорита, що впав на Землю в 1947 році. Вони теж подрібнили один з уламків і посіяли здобутий порох у живильний розчин. Через дві доби в розчині з’явилась ледве помітна тонка мікроплівка. Під мікроскопом було встановлено, що в ній перебувають рухомі мікроби, живі істоти з космосу, схожі на так звані озокеритні палички. Вчені назвали їх метеоритними паличками. Вони виділяють жироподібну речовину матово-білого кольору з особливим блиском. А колонії їх утворюють навіть генеративні нитки, виразно помітні під мікроскопом. Метеоритні палички й далі успішно розвиваються вже в кількох поколіннях». Отож, — сказав на закінчення Джеймс, — знахідка живих мікроорганізмів у метеоритах зовсім не таке виключне явище. Що я й хотів вам довести.