— Та-ак, — непевно відповів Фред Стапльтон, — це, звісно, міняє справу… якщо ти не помиляєшся, Коротун.
Джеймс спалахнув.
— Я добре все обміркував, щоб помилятися, — ображено сказав він, — Це ясно, як два рази по два — чотири!
— Зачекай, Джеймс, — втрутився Клайд. — У мене є кілька запитань з приводу твого сенсаційного відкриття.
— Які саме?
— Насамперед взагалі як у твоєму метеориті могли зберегтися мікроорганізми… ну, ця плісень, якщо він перед тим був у розплавленому стані. Чому ця штука не згоріла там?
Джеймс розвів руками.
— Цього я поки що й сам не розумію, — відповів він зажурено. — Може, це термофільні організми…
— Які? — здивувався Фред.
— Ну, такі, що люблять тепло і витримують дуже високі температури. Знаєш, є такі бактерії й різні мікроорганізми, що чудово почувають себе навіть в окропі.
— Гаразд, Джеймс, — сказав Клайд. — Але одна справа — температура окропу, вона досягає всього…
— Ста градусів, — з гордістю перебив його Фред. — Ти гадаєш, я цього не знаю? У термосах «Бульвер і компанія» у рекламному проспекті прямо так і написано: «Налийте окріп у наш термос — і протягом двадцяти годин він не змінить своєї температури». Не такий вже я дикун, щоб не розуміти елементарних речей!
— Гаразд, гаразд, — посміхаючись, сказав Клайд, — ти не дикун, ти просто практик, який не терпить теоретичних міркувань.
— Цілком точно сказано, дорогий Клайд, — задоволено відповів Фред, наділяючи співрозмовника чарівною посмішкою.
— Я вже зрозумів твоє запитання, Клайд, — сказав тим часом Джеймс. — Сто градусів — не дві тисячі, так?
— Саме так.
— А чому не припустити, що ця плісень потрапила до метеорита вже тоді, коли він охолонув? У ту саму тріщинку, через яку я відбив шматок?
— І плісень перенесла страшенну холоднечу в міжпланетному просторі, та ще й не один день, і не один місяць? — з сумнівом спитав недовірливий Клайд.
— А чому б і ні? — жваво заперечив Джеймс. — Трапляються організми, які чудово переносять і дуже великий холод. Крім того, подивись… — Він гарячково перегортав сторінки журналу, підсунувши його до самого полум’я. — Ось, ось! «Німецький бактеріолог Домбровський опублікував нещодавно свою працю, в якій пише, що йому пощастило виділити з пермських нашарувань і оживити бактерії, що зберігалися в щілинах вапнистих сполук понад 225 мільйонів років. Ці оживлені бактерії дуже схожі на тих, що існують і досі під назвою «бацилус циркулянс», але значно активніші: вони розщеплюють цукор, тоді як сучасні різновидності не можуть цього робити». Як бачиш, справа тут не в днях і місяцях, бо наш метеорит міг мандрувати всесвітом і значно менше.
— Проте й більше міг?
— Ну, певна річ, — погодився Джеймс, відкладаючи журнал. — Але взагалі строки тут нічого не вирішують.
— Добре, припустімо, що це так, — поновив свою атаку Клайд. — Чому ти вважаєш, що твоя плісень обов’язково прийшла до нас, на Землю, з інших світів?
— Тобто як це? — занепокоєно підвів брови Джеймс, а Фред голосно свиснув і з цікавістю втупився в Клайда. — От вже не чекав, що й ти будеш усе піддавати сумніву, — незадоволено сказав він. — Чого тобі ще треба?
Клайд продовжував наступ, мов не помічаючи незадоволення Джеймса і здивування Фреда.
— Питання таке, Джеймс. Чому плісень не попала в метеорит уже тоді, коли він пролітав у земній атмосфері? Скажімо, в ту саму тріщинку, про яку ти казав? Попали до нього якісь спори, що носилися в атмосфері, там розмножилися, виросла плісень, — цілком земна, тільки що вона випадково оселилася на метеориті. І нема тоді ніяких сенсаційних таємниць.
Клайд дивився прямо в очі Джеймса. Освітлені лише полум’ям вогнища, ці очі вражали своєю чистотою. Пильний погляд їх, скерований на Клайда, здавалось, запитував: ну чого, навіщо ти сперечаєшся, коли все це так зрозуміло! Ти ж не Фред, якому треба все розжовувати. Ти розумний, тільки трошки сухуватий і часом лютий…
Все це Клайд читав у простодушному довірливому погляді Джеймса, що задумливо пощипував свою борідку. І, щоб приховати своє вагання, яке раптом виникло у нього, нетерпляче додав:
— Ну, кажи, зрештою, Джеймс. Мабуть, у тебе вже є нова гіпотеза, га?