А Джеймс Марчі не вгавав:
— Гість з далеких-далеких світів, розумієш, Клайд? Тут можуть бути нові елементи, невідомі нам. І це страшенно цінно для науки! Адже кожен знайдений на землі метеорит навіть має окрему назву, я читав про це. Тепер це буде метеорит Джеймса Марчі і Клайда Тальбота, ось що!
— Ти забув про Фреда, — з докором зауважив Клайд.
— Ну, гаразд, і Фреда Стапльтона, — погодився той, але тут-таки схаменувся: — Але ж Фред не має ніякого відношення до метеорита, він його не знаходив?
— Скажемо прямо, я теж маю дуже мало відношення до твоєї знахідки… якщо це справді метеорит, — заперечив Клайд.
— Ти ще сумніваєшся? — підхопив Джеймс. — Я знаю, як тобі довести, що це справжній метеорит! Підніми його!
Клайд нахилився — і тут-таки подумав: слово честі, Коротун заразив мене своїм запалом! Хай йому біс, щоб увічнити себе в науці, можна піти на все. Він узявся обома руками за круглий чорний камінь і хотів його легко підняти. На велике здивування, камінь був надто важкий для такого розміру. Клайд насилу підняв його трошечки і зразу ж опустив на землю, вражено поглядаючи на товариша.
— Ну, тепер віриш? — переможно засміявся Джеймс. — Важкуватий, правда?
— Слухай, він немовби з свинцю, чи що… А може, і з золота, га? От було б здорово — цілий золотий самородок! — Очі Клайда зацікавлено блиснули.
Джеймс знову розсміявся.
— Мабуть, не треба захоплюватися, — повчально зауважив він. — Золотих метеоритів ніхто ніколи ще не знаходив. А важкий він тому, що складається, мабуть, із заліза і нікелю. Я, звичайно, не знаю, але метеорити частенько бувають такими. А тобі не здається, що ти й сам уже починаєш потроху цікавитися нашим метеоритом?
Клайд знизав плечима:
— Не скажу, щоб надто, але ж ти, Коротун, можеш кого завгодно запалити, коли тебе щось захоплює. А про мене, все це не так уже важливо. Нехай буде метеорит, якщо тобі так хочеться. Для науки, може, це й було б цікаво, а для практичного життя хіба не однаково: метеорит це чи якийсь гірський камінь? Адже це не золото, не алмаз!
— І ти насмілюєшся так казати? — обурено заперечив Джеймс Марчі, так сплеснувши руками, що мало не випав молоток. — Невже ти не розумієш цінності наукових відкриттів? Коли б я почув це від Фреда, ну, тоді де наше не пропадало! Але ти, Клайд…
— І знов, занотуй собі, я не люблю неприхованих лестощів, — обірвав його Клайд. — Скажи прямо, що тобі треба, Коротун, а не хитруй.
— Я хотів би, щоб ми з тобою віднесли метеорит до нашого табору, — чесно зізнався Джеймс, довірливо дивлячись своїми блакитними очима на Клайда. — Там я його роздивлюся, порівняю з малюнками в книжках і взагалі обслідую. Він же матиме наше ім’я. Ти тільки уяви собі, як це звучить!..
— Гаразд, гаразд, я готовий пожертвувати собою для науки, — усміхнувся Клайд. — Скажи тільки, звідки тут, на березі безіменної річки, взявся цей метеорит? Не впав же він прямо з неба? Лежить спокійно серед іншого каміння.
Джеймс затнувся. Поправляючи окуляри, що сповзали з лоба, він відповів:
— Ну, тут може бути чимало припущень. Зрозуміло, він не впав прямо сюди, інакше тут створилася б велика воронка, адже швидкість його падіння величезна… Ми не помітили б його так легко, він зарився б у землю. Я гадаю, що наш метеорит упав десь на схилах гір, далеко звідси. Мабуть, він довго лежав там, і вода поступово підмивала його. А потім підхопила течія річки. В повінь вода винесла його в річище і на цьому березі разом з іншими валунами він застряв. Як тобі подобається моя гіпотеза? Імовірно, га?
Клайд непевно свиснув. Ідей у Коротуна було завжди багато, він міг мимохідь викласти яку завгодно гіпотезу, обґрунтовувати її потім годинами, а на завтра вже винайти іншу ідею і так само наполегливо захищати її, забувши й думати про першу. З ним не варт було сперечатися. Тому Клайд вирішив за краще з усім погодитись відразу.
— А яким чином ти збираєшся тягти до табору метеорит? — спитав він.
— Гмм… ну, на руках, чи що.
— Маю великі сумніви. — Клайд спробував ще раз підняти чорний валун і безнадійно махнув рукою. — Це не пройде, Джеймс, — тоном, що виключав будь-які заперечення, сказав він Коротуну, який неспокійно переступав з ноги на ногу.
— Чому?
— Камінець надто важкий, щоб нести його на руках, та ще й круто вгору. Одному це потягти, а обом — нема за що взятися. Спробуй сам, га?
Джеймс з готовністю нахилився. Але за хвилину випустив метеорит з рук і випростався, смутно зітхаючи.
— Що ж, ти маєш рацію, Клайд. Важкувато… А що ж робити? — поцікавився він, немов це мав вирішити його друг.