Ігор тим часом підіймає келиха, кладе ногу на ногу і, відкинувшись на бильце стільця, відсьорбує вина:
— Не переймайся. Якщо такі учні насправді існують, скоріш за все, про них уже знають де треба. Можеш спати спокійно…
Мені стає холодно. І з’являється знайоме відчуття, що мене з моїм співрозмовником роз’єднує, так би мовити, тоненька плівочка. Я тут, а весь світ, разом з Ігорем, перебуває ніби поруч, але в якомусь іншому вимірі. Моя знайома космічна безодня підійшла ближче, і я відчула її крижаний подих.
4
Розслабитися. Тіло робиться легким. Його зовсім немає.
Заспокоїтись. Емоції віддзеркалюються в океані спокою і пропливають хмаринками через мене. Емоції щезають.
Звільнити мозок. Думки летять, як маленькі комети. Я їх не тримаю. Хай летять. Пропускаю їх через себе. Думки зникають.
Я — чиста свідомість.
Спалах. Жовтий спалах.
Світ — це гармонія. Я знаю.
…Я зовсім маленька. Лежу під деревом. Дивлюся на листя. Яке воно гарне! Майже прозоре під яскравим літнім сонцем. Небо просвічується поміж ним — таке блакитне, лагідне. Сонячні промінчики гріють ніжно-ніжно. Як гарно. Як усе ПРАВИЛЬНО! Все на своєму місці. Ніяких протиріч. Все як має бути. Яке ЩАСТЯ!…
Світ — це гармонія. Я знаю.
Я це знаю, я буду пам’ятати.
Щось важливе треба пам’ятати.
Пам’ятати.
Згадати.
Що?
5
У понеділок, як і домовилися, після уроків до мого кабінету знову прийшов Кирило. Постукав тихенько в двері.
— Добрий день, Дарино Миколаївно! — ніяково вітається.
— Здрастуй, Кириле, сідай, поговоримо, — відповідаю.
Він чемно сідає на запропонований стілець навпроти мого столу, прилаштовує свій наплічник на підлозі поряд. Складає перед собою руки, неначе першокласник.
Мені теж трохи ніяково, що я втратила свідомість в нашу останню зустріч. Але я дивлюся йому в очі. У нього погляд незворушний і відгороджений — такий, за яким, як не намагайся, нічого не можна прочитати. Як у розвідника.
— Що вас цікавить? — спокійно запитує, не зморгнувши оком.
Холодні очі кольору битого зеленого скла. Чорні вії. Мені робиться трохи не по собі від його погляду. Я автоматично складаю руки на грудях і намагаюся бути врівноваженою:
— Як ти знаєш, у вашому класі відбулася певна подія. Розкажи, які в тебе були стосунки з Оленою Геннадіївною.
Він криво посміхається кутиком рота, опускає голову:
— Ніяких особливих стосунків у мене з нею не було. Вона ж недовго в нас працювала…
Його права рука сповзає зі свого місця і починає пальцями відстукувати нечутний ритм. У нього гарні руки: пальці довгі, з квадратними акуратними нігтями.
— Вона тобі подобалася чи викликала неприйняття? — веду далі, уважно слідкуючи за його рухами.
— Я б сказав, що до неї я був нейтральний, — рука повертається на місце, очі підіймаються — і я дійсно бачу погляд, що не віддзеркалює ніяких емоцій.
Відчуваю, що він щось знає… Вчуваю майже фізично запах таємниць, що старанно запнуті завісою удаваної байдужості. Як же ж до них дістатися?
Я нахиляюся до Кирила, довірливо зазираючи в очі:
— Я хочу бути з тобою відвертою. Вона мені на вас жалілася і навіть підозрювала де в чому.
Він знизує плечима і відвертається до вікна. Закрився… Я незадоволено відхиляюся на спинку стільця:
— Як на тебе вплинуло те, що сталося? Тільки не кажи, що ти цю подію сприйняв нейтрально…
Він мовчить і дивиться у вікно порожнім поглядом. Таке враження, що зовсім мене не чує… Вдає, що його тут немає. Мовляв, він просто відсутній…
Ну що ж, помовчимо… Я оглядаю його. Взагалі, красивий хлопець: худорляве трохи смугляве обличчя, прямий, правильної форми ніс. Тільки підборіддя трохи заважке… Мабуть, за інших обставин міг мені навіть сподобатися… Я беру олівця зі стола і задумливо кручу в руках. Він усе мовчить. У мене уривається терпець.
— Гаразд, не хочеш — не відповідай, — згоджуюся, полишаю олівець у спокої, та пробую зазирнути за завісу з другого боку: — А що ти мені можеш розповісти про Майю Верболаз? Як вона ставилася до Олени Геннадіївни?
— Майю? — мляво повертається до мене.
— Так, — спираю голову на руку та ловлю його погляд.
— То може, ви в неї й спитаєте? — презирливо викривляє губи.
— Спитаю, обов’язково, — придивляюся до нього і відчуваю, що він починає нервувати. В очах промайнула ціла низка емоцій: спочатку — страх, потім очі потепліли і якоїсь миті дивилися на мене майже приязно, потім знову стали крижані і відсторонені. Мовчить. Поглядом вивчає мій стіл.