— Рудь Дарина Миколаївна.
— Так, так… Кх-х, — знову кашляє Іван Григорович, трохи мовчить і, наче добираючи слова, веде далі,— Майя хворіє… На застуду.
— А коли Майя повернеться до навчання?
— Кх-х. Маємо надію, що з понеділка.
— Дякую… До побачення.
4
Приходжу додому після школи. Коли я біля дверей копирсаюся в сумочці, шукаючи ключі, сходами підіймається сусідка з третього поверху — огрядна пенсіонерка в старомодному синьому пальті й стоптаних черевиках. Вона човгає, ледве переставляючи ноги. В руках тримає пакетик з кількою, з якого цебенить тоненька цівочка розсолу. Біля неї біжить гладкий сірий кіт, задерши до гори хвоста. Вона щось ласкаво бурмоче до нього. Потім помічає мене:
— Добрий день, Дариночко!
— Здрастуйте, — відповідаю і нарешті встромляю ключ до замка.
Вона дивиться на мене, і я бачу по вдоволеному і трошки хижому виразу обличчя, що вона має намір як слід зі мною попліткувати: поговорити про своє нещасне життя, і про те, які гарні були у мене батьки, і які зараз недобрі люди навкруги. Я кажу подумки: йди додому — в тебе кіт голодний, немає, немає в мене на тебе сили. Але стара не слухається моїх думок і вже зупиняється… Раптом я помічаю, що над її головою колишеться чорна тінь, схожа на безформну пляму, і повільно простягає до мене щупальця. Я кліпаю очима — тінь щезає. Примарилося… Мабуть, від різниці освітлення між вулицею і під’їздом…
— До побачення, — кажу сусідці якомога чемніше і, поки вона розтуляє рота, швиденько забігаю до себе й зачиняю двері.
У квартирі пахне старими меблями, пилюкою та запустінням. Замикаю двері зсередини. Сьогодні, як ніколи, гучно лунають мої кроки коридором. Порожньо.
На мене навалюється втома. Я зараз нічого не можу, я зараз нічого не варта… Світ пручається і не підкоряється моїй волі. Він ніби гумовий, скільки його не гамсель — через секунду такий, як був.
Нічого не змінити.
Нічого не дізнатись.
Скидаю плаща та черевики. Заходжу до вітальні. Проводжу пальцем по пилу на піаніно: чорний слід зміїться під моєю рукою. Падаю на диван і дивлюся на стелю — вона потріскана, з залишками ліпки по краю. На мене навалюється така туга… Щось неправильно в моєму житті… Щось не так у цьому світі…
І нема спасіння…
Нема виходу…
Я в лабіринті безглуздих дій…
Знайомий світ тріщить по швах, але в його дірках не видно світла…
Незрозуміло. Боляче. Дивно. Дивні діти… Дивна я. Бо, мабуть, більше нікому в школі нема до них діла. Всі немов сплять і не помічають нічого. П’ють заспокійливе слонячими дозами.
Я працюю серед сновид…
А в світі щось відбувається. Я це не тільки розумію — я це відчуваю. Відчуваю ці зміни, що насуваються із залізобетонною невідворотністю. Вони лякають мене, дратують, розколюють ізсередини…
Одна частина свідомості зазирає мені в очі знайомою безоднею і шепоче: поринь, поринь у мій морок, в мою космічну велич, у мій світ без правил і затишку… І щось ворушиться в душі, ніби спогад, і від цього така печаль… А друга волає від страху перед холодним, невідомим, страшним новим світом, перед тією безоднею, що заманює, перед первісним жахом смерті, що сковує волю, бо я ж пропаду, тільки…
Тільки що?
Не знаю!
Не хочу знати!
Поверніть мені все назад!
Поверніть!
Я схлипую, розтираю сльози по обличчю, мене охоплює така лють! На себе, на ситуацію, в якій я опинилася, на весь цей божевільний світ! Я беру книжку, що лежить поруч, і злісно жбурляю її на середину кімнати. Книжка летить. А потім… Не падає одразу, як їй належить, а зависає на декілька секунд у повітрі…
Від несподіванки я сідаю на диван і втуплююся поглядом в книжку, що нарешті впала і, безпорадно розкинувши сторінки, лежить на підлозі.
…Боже, я хвора! В мене починаються видіння. Бо цього не може бути! Ці думки підхоплюють мене з дивану, я біжу на кухню, ватяними руками шукаю якогось заспокійливого. Нарешті знайшла: «Барбовал». Годиться. Випиваю цілу чайну ложку і запиваю водою з‑під крану. Цією ж водою хлюпаю собі на обличчя. Вода холодна, справжня. Треба заспокоїтися. Подумати. Сідаю на диван на кухні, охопивши руками коліна, пробую міркувати логічно. Що зі мною відбувається? Може, це мені здалося? А може… я здатна до телекінезу? Ця думка чомусь веселить мене. (О! Краплі подіяли!) Я вирішую здійснити експеримент. Повертаюся до вітальні, підбираю з підлоги книжку і знову кидаю. Книжка падає без будь-яких чудес на підлогу… Таки привиділося. Це все нерви…
…А може, ні. Чого це я так злякалася? Нічого страшного не відбувається, — вмовляю себе, як малу дитину. Я ж не одна така божевільна, он і цей хлопець, Кирило… До речі, що він іще вміє? Зникати, як розповідала його мати?…І Майя, й інші діти. Вони знають! Вони точно знають, що відбувається, — я в цьому впевнена.