4
Мене запросили на конференцію — «Сугестивне конструювання реальності: проблеми нового покоління». Коли я процитувала назву секції: «Дослідження впливу сугестивного конструювання реальності, в розрізі формування нових індивідів, на подальший стиль життя дорослої особи в парадигмі персональної психології нової реальності», Гюрза подивилася на мене з неприхованою цікавістю і, розтуливши рота, відпустила «підвищувати кваліфікацію». Безкоштовну участь у цій конференції зорганізував мені Ігор. І пообіцяв з’явитися після перерви.
Конференція проходить у невеликому приватному готелі під назвою «Сніжана». Приміщення конференц-залу уособлює поєднання непоєднуваного: сучасного стилю «хай-тек» — скло та метал (навіть стільці стильно-хромовані, напівкруглої форми, як із фантастичного фільму про майбутнє), і стилю «бароко» — сходи на другий поверх оздоблені перилами з вишуканими завиточками, а люстри мають вигляд, наче їх позичили з драматичного театру — важкі, усі в суцільній позолоті та з хитромудрими візерунками. Це дикувате поєднання свідчить чи то про особливу «просунутість» дизайнерів, чи то про повну відсутність смаку у замовників… важко визначитися. Схильні до простоти стіни пофарбовані блідо-жовтою фарбою такого відтінку, дивлячись на який, забуваєш про очікувану життєрадісність від жовтого. Якась жовта сірість: колір, що буває у анемічних жовтків яєць із птахофабрики, якщо їх «круто» переварити «на круто».
Перед початком, коли я реєструюся, мені дають підписати бланк про нерозголошення наукової інформації. Я здивовано знизую плечима (такого ще не було) та байдуже підписую папірець, який одразу ховає до окремої папки одягнутий у чорний костюм помічник.
Проходжу, сідаю. Звертаю увагу на пару, що сіла поруч. У жіночки — гоструватий носик, довге рудувате волосся і великі полохливі груди, які еротично здіймаються та опускаються, здається, від кожного звуку. Зовні вона дуже жіночна: особливо коли звабливо покусує пухкими губами кінчик авторучки і дивиться задумливо в далечінь великими блакитними очима з підмальованими віями. Біля неї — середніх років чоловік. Підтягнутий, гладко поголений, з чорнявим із сивиною волоссям, трохи завеликим носом та з чіпким поглядом темних колючих очей. Нагадує якогось сицилійського «дона».
Під час кави-брейку ми з ними знайомимося. Жіночку звуть Мирослава, і вона — засновник просвітницько-миротворчого центру (о-о! яке поєднання!) під назвою «Новий час», про що свідчить і блакитно-золотава візитка, яку вона мені тицьнула відразу після знайомства. На візитці золотими літерами написане гасло, чи як зараз модно говорити «слоган»: «Новий час — індиго серед нас!»
Мирослава грудним голосом з придихом розповідає мені про свою нову і дуже наукову роботу на тему явища дітей-індиго. Та обіцяє «сюрприз» під час доповіді.
Цікаво, яким чином вона опинилася біля мене? Чи це випадковість?
Чоловік представляється Олександром Дмитровичем. І у не властивій зазвичай для чоловіків манері першим подає та тисне мені руку. Долоня суха, гаряча й енергійна. Він небалакучий. Мирослава все воркоче про свої досягнення, а Олександр Дмитрович більше мовчки дивиться на її груди, час від часу вставляючи репліки: «Так, так!», або: «Як цікаво!»
Я намагаюся видивитися Ігоря. Щось його довго немає. Серед натовпу, що сьорбає чай і каву біля столу, я його не бачу. Він з’являється зовсім несподівано — підходить до мене зі спини та кладе руку на плече.
— Привіт, Дариночко! — радісний, що трохи налякав мене.
Виглядає, як молодий дипломат: одягнутий у сірий костюм із трохи темнішою в тон краваткою на тлі блідо-блакитної сорочки. Але поводиться він, як звичайний балабон. Одразу робить круглі очі, дивлячись на Олександра Дмитровича:
— О, і ти тут! Привіт! Привіт! — тисне йому руку. — Ви вже знайомі?
— Так, ми вже познайомилися з Дариною Миколаївною! — привітно примруживши сицилійські очі, відповідає Олександр Дмитрович.
— Так знайомтеся ще раз, — робить реверанс Ігор. — Мій батько — Олександр Дмитрович Селезньов.
— Дуже приємно! — посміхаюсь у відповідь я. Та думаю: ну ти і жук, Ігорю! Як це ти сюди затягнув батька? Хоч би Мирослава не виявилася твоєю матінкою! Але Ігор уже манірно тисне руку Мирославі, повторюючи мої слова (блазень!):
— Дуже приємно! — і теж, як бовдур, впивається очима в її груди.
Мирослава заворкотіла, розтягуючи слова, до нового співрозмовника.
Тим часом до нас підпливає ще одна красуня — довгонога білявка, з прямим довгим волоссям та з кокетливим, рівно підстриженим чубчиком спереду.