Це була справжня істерика. Мені вартувало неабияких зусиль всадовити її на стілець і примусити випити склянку води з валер’янкою.
— Вони не просто не слухають мене. Вони зі мною щось роблять… — її зуби цокотіли об вінця склянки. — У мене таке враження, що копирсаються у мене в голові… Я не можу навіть сказати, що це… Бо й сама не збагну. Посидь у мене на уроці.
Альона так і не змогла мені сформулювати, що її так розлютило. І я пішла з нею на наступний урок до 11‑Б.
3
З останньої парти, де я тихо примостилася, було видно майже всіх учнів. На перший погляд, звичайний клас. Вірніше, це була половина класу, всього п’ятнадцять осіб. На іноземну мову клас ділять. Тільки таке враження, що й ці учні розділені на дві частини. На тих, хто сидить від вікна, і на тих, хто біля дверей. Середній ряд був майже порожній, якщо не рахувати мене на останній парті та двох дівчат на першій. Але це пусте. Майже в кожному класі є якісь групи впливу. Сидять тихо, ніяких явних порушень дисципліни. Поозиралися трохи на мене: «Хто це ще приперся?», — і все. Зайшла Олена Геннадіївна. Як завжди, виглядає, як лялечка, на обличчі жодного сліду недавніх хвилювань. Добре тримає себе в руках. Почався урок. У дітей біля вікна вираз обличчя такий відсутній, мовби їх і немає в класі. На сусідній задній парті (що від дверей) два хлопці, не звертаючи на мене уваги, грають у «морський бій». На мене ще раз озирнувся худорлявий хлопець із довгим волоссям і зеленими очима, потім чорнява дівчина із похмурим темним макіяжем та з однією гігантською сережкою у вусі, потім по черзі всі з групи «відсутніх». Мовчки. Олена Геннадіївна, закінчивши розповідати і писати на дошці, поставила декілька питань. Дівчата з першої середньої парти підняли руки (мабуть, відмінниці). Всі інші були пасивні, як амеби. Відмінниці були помічені й радісно, по черзі, відторохкотіли відповіді.
— Well, well! — єхидно обвела очима амеб Олена Геннадіївна і запропонувала невеличку самостійну роботу. Та група, що біля дверей, незадоволено загула. Альона роздала картки із завданням, сіла за вчительський стіл. Діти біля дверей почали шарудіти книжками. Мої сусіди по «Камчатці» продовжували грати у «морський бій», ігноруючи і мене, і завдання. «Відсутні» мовчки, зосереджено якийсь час дивилися на Олену Геннадіївну, потім майже одразу заходилися писати. У мене почала боліти голова, я незадоволено глянула за вікно, де сіре небо розродилося рясним дощем, і подумала про тиск і геомагнітні бурі, які віщував телевізор напередодні. Минуло нудних п’ятнадцять хвилин, поки Альона не почала збирати картки з відповідями, і майже одразу продзеленчав рятівний дзвоник. Загалом не відбулося нічого особливого, пройшов звичайний урок. Тихий і мирний.
Але Альона так не вважала. Вона із зібраними картками підійшла, примостилася поруч і таємниче запитала:
— Ну що? Ти щось помітила?
— Та ні, все нормально…
— А голова болить?
— Болить, — усміхнулась я, — ця погода…
— Яка там погода, — перебила вона, — погода тут ні до чого! Це все вони…
— Хто — вони? — не зрозуміла її натяків.
— Зараз я покажу тобі щось цікаве, — продовжила Альона, перебираючи картки. І заходилася нашвидкуруч їх перевіряти.
— Quod erat demonstrandum[3],— згодом промуркотіла вона. — Я так і думала!
— Що? Що треба було довести? — зацікавилася я.
— Ось дивись, у всіх тих тихих недоумків, що сиділи біля вікна, — жодної помилки!
— Чому ж вони тоді недоумки? Мабуть, розумні діти.
— Та вони ж нічого не вчать! І на уроках не слухають! У них НЕ може бути таких результатів! Вони навіть не списують — я за ними стежу!
— Може, в них якась пам’ять особлива? — я зовсім не розумію, чому Альона така схвильована.
— Це не пам’ять. Я їм навмисне дала завдання, де треба думати і знати весь матеріал! Їм цього не читали минулого року. І вони не займаються додатково. Я перевіряла. Ось мої дівчата, яких я «натаскувала» все літо, — (це, мабуть, ті «відмінниці», здогадалася я), — і ті зробили помилки! І голова в тебе теж болить…
— До чого тут голова?
— Вони до мене залазять у голову і беруть там готові відповіді!
— Як це?
— В мене спочатку починає колоти у скронях, таке специфічне відчуття… — Альона притулила руки до голови і розгублено подивилася на мене, — а потім усе минає, зостається тільки головний біль до самого вечора. Збожеволіти можна! У тебе такого не було?