— Та ні… Це ж фантастика якась. Може, ти собі все надумала?
— Ну, звичайно, як я не подумала! Твоя голова їм не потрібна… — вела далі вона. — Але я їх виведу на чисту воду! Ти ще не знаєш, що вони зробили зі мною на класній годині!
— Не знаю — ти ж не розповідала.
— Я не хотіла нікому розповідати, бо незручно, — Альона трохи почервоніла. — Але слухай. На класну годину ми прийшли з Гюрзою. Вона познайомила мене з класом і пішла. Учні сприйняли мене майже прихильно. Ну, я так думала. Спочатку все було як годиться, я почала розповідати про моральність — мені завуч підкинула обов’язкову тему (навіть сама розписала на аркуші). Не встигла я добратися ще й до середини своєї проповіді, аж раптом… Я навіть не збагнула, що відбулося… Якийсь провал у пам’яті. Прокидаюся я з журналом під вухом замість подушки. Від дзвінка. Клас порожній. Ось так, Дариночко! Я хотіла тобі розповісти, та потім передумала. Раптом Гюрза довідається! Вона ж мене з’їсть за завалену педагогічну роботу! І всі вчителі будуть потішатися…
— Ну нічого собі! Учні в тебе й подаруночок! — всміхнулася я, уявляючи сплячу красуню в порожньому класі.
— Тобі смішно? — закліпала очима Альона. — Вони мене загіпнотизували…
— Та ну… Мабуть, підсипали снодійне в склянку з компотом у їдальні! Ти дивного смаку в їжі не відчувала? — спробувала повернути її до реального, логічно обґрунтованого світу.
— Не знаю, не пам’ятаю, — і собі всміхнулася вона. — Ти гадаєш, тут нема якихось паранормальних явищ?
— Гадаю, немає,— спробувала втішити її.
— Ти мене трохи заспокоїла, — зітхнула з полегшенням Альона, — але ж таки дивно… Головний біль…
— То в мене за твоєю версією його не повинно бути. З моєї голови, як не намагайся, нічого путнього з англійської не витягнеш…
Альона подивилася мені в очі й ледь-ледь усміхнулася:
— Дійсно не витягнеш…
4
За декілька днів Альона прийшла до мене з цілим стосом газет, із загадковим виглядом поклала їх до мене на стіл і сіла поряд. Це були специфічні видання, які я вважала жовтою пресою, що пише всіляку нісенітницю: «Нострадамус», «Нєвєроятноє», «Магія і містика» тощо.
На тій газеті, що була згори, передовиця здоровенними літерами волала:
СКНИЛІВСЬКА ТРАГЕДІЯ РОЗГАДАНА!!!
ГОЛОВНА БИТВА НЕ ЗА ГОРАМИ?
(ПРОБЛЕМА НОВОЇ РАСИ)
ДУЖЕ ДИВНІ ДІТОЧКИ…
— Почитай! — лаконічно запропонувала мені Альона.
— Ну гаразд… А що це?! — я з недовірою перегорнула декілька сторінок.
— Читай, читай, — наполягала вона, нервово погойдуючи ногою, прикрашеною вишуканою туфелькою з тоненьким металевим каблуком-шпилькою. Погляд у неї був твердий та гострий на кшталт її підборів, і я скорилася.
Перша стаття містила фантастичну сповідь матері малолітньої дитини, яка буцімто була винуватицею Скнилівської трагедії, бо, мовляв, це її дитя простягнуло руцю до літака і сказало: «Дай!», — маючи його за іграшку, і літак САМЕ ТОМУ втратив керування. На доказ — фотографія матері й дитини. «Дуже» переконливо! Маячня якась… Друга стаття істерично лякала приходом п’ятої раси, про яку давно попереджали пані Блаватська, Нострадамус і Ко і яка (ця раса) вже почала приховану війну зі світом і таке інше, і нам, представникам старої раси, вже нічого не світить, вірніше, світить, і в найближчий час, — цілковитий гаплик. Третє одкровення на цю ж тему майже ласкаво розповідало про дивних дітей «індиго», які то тут, то там з’являються у світі й жахають батьків своїми паранормальними здібностями — фотографія янголоподібного дитинчати з примальованими ріжками.
— Ну?! — Альона уважно дивилася на мене.
— Що? — я спантеличено глипнула на неї.
— Ти зрозуміла? — у неї було таке обличчя, буцімто вона роздивлялася учня, що по тупості не знає навіть англійської абетки, коли його питають про неправильні дієслова.
— Що зрозуміла? — я знизала плечима. — Що я повинна з ЦЬОГО зрозуміти?!
— Мої учні — це нова раса, яка хоче нас знищити!
— Ага, з Марсу прилетіли! — не витримала я.
— Ти мені не віриш.
— До чого тут ти? Те, що ти мені принесла — це ж жовта преса! Як можна взагалі таке читати? Там у них ціла редакція сидить і вигадує всілякі дурниці, щоб людям не було нудно жити.
— Ти мені не віриш… — приречено повторила Альона.
— Ну, чому не вірю, — мені стало шкода її, тож я почала виправдовуватись. — Ти про дітей індиго?