— Ігорю, дивися — не витримую я, — ти не бачив раніше цього хлопця?
— Ні,— повертається до вікна Ігор, дожовуючи бутерброд, — а що?
— Та нічого… мені здалося…
— Що за тобою знову слідкують? — гиготить Ігор.
— Не смішно, — скептично дивлюся на нього.
— Чому ж не смішно? Я тебе такою переляканою, як тоді, ще не бачив… І кого злякалася? Невдаху… Непрофесіонала. А всього-на-всього треба було слухатися мене, — самовдоволено продовжує Ігор.
— Я не зрозуміла…
— А що тут розуміти. За тобою тоді, у Запоріжжі, встановили «наружку», зовнішнє спостереження…
Кров починає стукотіти у мене в скронях. Як він міг нічого мені…
У мене вихоплюється:
— То ти все знав і нічого мені не сказав! Ти… ти знаєш, хто ти після цього?
А він, немовби нічого не сталося, бере листочок салату, що лишився на тарілці, гризе його та спокійно веде далі:
— Ну, і хто я? Я ж тебе попереджав… Не треба було лізти в клініку до святої Ангеліни…
— Ти… — кажу я, але мені бракне слів і перехоплює подих.
— До речі, вона нарешті померла, — з якимось підлим смішком продовжує Ігор, — все, немає Ангеліни — вождя скривджених надлюдей…
— Ну ти й падлюка! — врешті-решт прориває мене, і моя рука з усього розмаху вліплює ляпаса по його вгодованій пиці. Обличчя Ігоря під моєю долонею на дотик дивно м’яке та беззахисне. Червоний слід від долоні на секунду охолоджує мене, а Ігор рефлекторно притуляє до вдареного місця руку та ошелешено витріщається на мене:
— Ти що… За що?
— За твою брехню. Все… мені немає про що з тобою більше говорити, — я відсуваю стільця та встаю. Бо гнів повертається з новою силою.
— Сядь! — теж підхоплюється Ігор та боляче хапає мене за плече і втискує назад у стілець. — Ти не тямиш, мала, у яку казку попала…
Його лице вкривається нервовими червоними плямами, і мій ляпас уже не виглядає на ньому поодинокою відмітиною.
— Ти чула про таке поняття, як інтелектуальний расизм? А про парапсихологічний расизм? Ні? Не чула? — він розпалюється дедалі більше, і кожне наступне слово в нього стає голоснішим за попереднє: — А я тобі скажу! Це вже реальність!
— Все… Відпусти мене. Я не хочу слухати твоє марення.
— Це не марення. Ти гадаєш, ті люди, яких ти шукала в Запоріжжі, безпечні для тебе? Чому їх намагаються взяти під контроль? Не замислювалася?
— Ти, по-моєму, хворий… Пусти мене.
— Не будь такою наївною. Ти знаєш, що вони можуть витворяти з людьми? Якщо їм дати волю, вони нас заженуть у резервації! Вони будуть нас використовувати, як тупих рабів на чорних роботах. Ти взагалі розумієш, що це війна? Війна! А не іграшки!
— Що ти верзеш? Це ж тільки діти…
— Дітки, які, не дай Боже, почнуть об’єднуватися. Он у них уже була Ангеліна, яка намагалася створити таємну організацію. Ще трохи, вони й самі усвідомлять свою силу і їм захочеться влади. Яку вони за своїх здібностей легко можуть отримати. І тоді труба. Всім нам. І всьому старому світу. Розумієш чи ні? Це все занадто серйозно, щоб самій вештатися по секретних об’єктах і сувати свого носа куди не треба. І ображатися, що за тобою слідкують…
— Все, я йду, — кінець кінцем підводжуся я.
Я більше не хочу його слухати. Я більше не хочу його бачити. Ніколи.
Горло перехоплює, мов хтось мене намагається придушити мотузкою. Чому він так зі мною вчинив? Чому постійно брехав?
Я йду по вулиці і майже нічого не бачу. Я розлючена. Я розчавлена. На цілому світі не лишилося людей, яким можна вірити. Всі брешуть і граються у свої абсурдні ігри. Бояться. Вбивають. Зраджують. Ніхто нікому не вірить, ніхто нікого не любить… Я зупиняюся, щоб витерти очі, на які вже набігли сльози, починаю шукати носовичка в сумочці. Знаходжу замість нього тільки паперову серветку. Добре, хоч це знайшла. Стираю сльози.
Та пішов він, цей Ігор… Треба заспокоїтися.
І раптом я помічаю, що не тільки мені кепсько цього вечора. У блідому світлі ліхтаря біля кіоску стоїть дівчина, і на її обличчі видніються чорні доріжки сліз. Вона схлипує та нервово затягується цигаркою. Вона мене не бачить, бо дивиться в інший бік. А біля неї — мовчазний високий хлопець, що дивиться просто на мене… Хто б міг подумати, що я тут зустріну Майю… та Кирила.
Я розтуляю рот, аби щось сказати, та Кирило притискає до вуст пальця і заперечливо хитає головою. Я, мов зачарована, слухняно проходжу повз них і не ставлю запитань. Мене охоплює дивне відчуття нереальності — немов я сплю, а весь цей світ: і засніжена дорога, і мовчазні дерева, і тьмяні ліхтарі,— мені тільки ввижаються. Це сон, дивний сон… Ще трохи — і я прокинуся у своєму затишному ліжку.